Читати книгу - "Ми - Bellingcat. Онлайн-розслідування міжнародних злочинів, Еліот Хіггінс"

кілька офісних робіт, які мене не задовольняли. Я здалеку спостерігав за політиками, знаменитостями і журналістами, ніби вони були людьми з іншого тіста. Я не знайшов собі місця у великому світі, не мав жодного шансу хоч колись на цей світ впливати. Натомість я знайшов розраду в онлайн-іграх: грав затято й самовіддано, збирав великі команди гравців із різних країн. Але коли стався теракт 9/11, мої інтереси змінилися. Новини з’являлися швидко, проте газети реагували надто повільно. Мені кортіло дізнаватися більше й швидше, і якось я знайшов онлайн-форум Something Awful («Щось жахливе»), повний дискусій і аналізу з будь-якої теми, яку лиш можна уявити. У мене з’явилася нова одержимість — актуальні новини. На початку 2011 року найбільш захопливою і насиченою частиною мого робочого дня був ранок. Я приходив в офіс завчасно, сідав сам на сам з комп’ютером і прочісував інтернет у пошуках свіжих новин про Арабську весну.

Серед найкращих джерел був Middle East Live — блог з екстреними новинами на сайті Guardian. Мене захопили обговорення громадянської війни в Лівії, що спалахнула після того, як багаторічний диктатор Муаммар Каддафі жорстоко придушив протести в східній частині Бенгазі. У результаті вибухнуло збройне повстання, у якому брали участь люди без професійної військової підготовки, але з АК-47 у руках. Вони заскакували у свої пікапи й виїжджали на лінію фронту. Каддафі попереджав: «Я зберу людей і пройду Лівію крок за кроком, будинок за будинком, кімнату за кімнатою, вулицю за вулицею, аж доки очищу країну від цього бруду». У березні 2011 року Рада Безпеки ООН санкціонувала військове втручання в Лівію задля захисту цивільного населення, і НАТО завдало авіаударів проти урядових сил 17. Війну виграли повстанці. З бунтівних осередків у Місраті, Бенгазі та горах Нафуса вони просунулися до столичного Тріполі й до Сирта — рідного міста Каддафі.

Я ретельно вивчав кожну англомовну статтю, яку міг знайти, гортав форуми на Something Awful, відстежував твіти Карвіна й інших. По всій Лівії вимкнули інтернет, інформації було обмаль. Кілька галасливих акаунтів у твітері постійно робили якісь заяви, але зазвичай вони були явно упередженими, стаючи або на прореволюційну, або на прореакційну позицію. Щоб оцінити їхні твердження, я аналізував твіти міжнародних кореспондентів із зони бойових дій. Ці репортери, як я зауважив, збирали значно більше матеріалу, ніж уміщалося в опублікованих статтях. У твітер вони скидали польові нотатки — зокрема факти, яких більше ніде не траплялося.

У середині серпня 2011 року група журналістів випадково проїжджала повз містечко Таварга неподалік повстанського осередку Місрати. Вони бачили, як палають будинки, однак прямували далі. Головні події розгорталися в Сирті, що був під контролем уряду: там тривали бойові дії. Лише згодом світ дізнався, що саме трапилося в Таварзі. У містечку базувалися прибічники Каддафі, і повстанці, узявши його під контроль, помстилися. Вони силою вигнали десять тисяч жителів, пограбували й спалили їхні будинки — перетворили місто на привид 18. Ті твіти — фото осель у вогні, зроблені з вікон автомобілів, — були першими підказками, що свідчили про етнічні чистки.

Щоразу, коли я знаходив цікаву деталь, для якої в офіційних новинах не було місця, я розміщував її на Something Awful і в коментарях до лайвблогу 19 на Guardian. У мені прокинувся азарт, і я намагався публікувати пропущені подробиці швидше за інших. Щоранку перед роботою я прочісував нові матеріали про Лівію, які з’являлися за ніч, зводив докупи посилання. За кілька місяців я розширив базу джерел: додав звіти правозахисних організацій, ютуб, заяви з фейсбуку, фото з тамблеру. Моєю нішею, яка вже розрослася на тисячі дописів, стали деталі. Я ніколи не намагався розповісти історію цілком, на відміну від більшості репортерів. Я розкопував крупинки, щоб їх використовували інші.

Це просте прагнення виявилося набагато важливішим, ніж я міг уявити. На той час екосистема альтернативних медіа розширювалася, водночас безліч сумнівних сайтів спотворювали відео й фото з політичних міркувань. На відміну від них, я не мав зв’язку з Арабською весною і не був прихильником жодної зі сторін. Я просто захопився пошуком цікавих подробиць. Їх було безліч, але більшість — фальшиві. Я зосередився на достовірній інформації. Я чітко зазначав усі джерела і завжди усвідомлював межі своїх знань. Цей підхід згодом стане провідним принципом Bellingcat: боротися проти інформаційного хаосу потрібно за допомогою прозорості.

Рано-вранці в п’ятницю, 12 серпня 2011 року, я нетерпляче ввімкнув офісний комп’ютер, розмірковуючи, що нового мені принесе Арабська весна. Сотні тисяч людей вийшли на демонстрації в Ємені, вимагаючи усунути від влади президента Алі Абдуллу Салеха, який одужував після замаху. У Сирії силовики відкрили вогонь проти продемократичних демонстрантів у кількох містах — президент Башар аль-Асад відмовлявся поступитися владою 20. А в Лівії посилилися бої за ключові позиції, як-от Брега — кількатисячне поселення на північному узбережжі Африки, у найпівденнішій частині Середземного моря.

Віддалена неприглядна Брега перетворилася на поле бойових дій, тому що там були нафтопереробний завод, злітна смуга і стратегічний порт. Після пів року боїв війська Каддафі зайняли місто, але їх атакували повстанці, що стало переломним моментом громадянської війни 21. На сході містечка вирували сутички, по обидва боки вибухали артилерійські снаряди. Напередодні ввечері повстанці заявили, що контролюють частину Бреги. Але 12 серпня уряд Лівії оголосив, що контролює Брегу повністю 22.

На ютубі з’явилося відео повстанців. Такий новий жанр — солдатське селфі, де бійці вихваляються своїми успіхами на камеру. У тремких кадрах голомозий бородатий вояк упевнено обійшов, як він стверджував, нещодавно захоплену Брегу. У будинках були зачинені віконниці, на вулицях ні душі — крім кількох повстанців у пустельному камуфляжі. Це могло бути свідченням перемоги. Але повстанці могли й брехати 23.

Поки традиційні журналісти оберігали ексклюзиви від конкурентів, наша ідея полягала в тому, щоби постити все цікаве й аналізувати разом, об’єднуючи зусилля. Командний дух від початку супроводжував онлайн-розслідування — і він досі вирізняє Bellingcat. Але оприлюднення фактів в інтернеті призвело й до бурхливих суперечок, де анонімні прихильники тієї чи іншої сторони заперечували дані, які не відповідали їхній інтерпретації. Коли я запостив під репортажем у блозі Guardian коментар із посиланням на відео повстанців, де ті стверджували, що