Читати книгу - "Узурпація: Євіанна, Erleen Nord"

Вже обійшовши корчму та вийшовши на задній двір, я помітила наслідки свого обману Славки. Мій кінь лежав у калюжі власної крові, що витекла із порізу на шиї. Він був злегка присипаний снігом, а значить помер вже давно, можливо незадовго після того, як я пішла за мечем. Поруч із ним були розкидані мої речі та безліч невеликих слідів, що майже точно належали Славці.

З корчми почулись веселі викрики п’яних відвідувачів, і вони стали для мене знаком того, що треба поспішати. Якщо тіло князя знайдуть зовсім скоро, то, можливо, нікого не пропустять за стіни міста, і я так і залишусь тут, тепер уже без друзів та грошей. Ковдри, якими я вкривала коня, були всі в крові, і я вирішила їх залишити, а от всі свої інші пожитки я зібрала в сумку. Згодом я вийшла на дорогу та накинула на себе шарф й капюшон, щоб не бісити місцевих, що не дуже любили імперські обличчя.

Шкода, що так вийшло зі Славкою. Так сталося, що я навіть не отримала якоїсь користі від того, що обманула її. Навіть навпаки, лише втратила від цього. Я не злилася на неї, але сподівалася, що вона буде наступною кого я забуду.

Підійшовши до воріт я помітила вартових, що виглядали точно так, наче хотіли когось обшукати чи допитати. На якусь мить їхні погляди навіть зупинились на мені, але далі відбулось дещо неочікуване. Щось загриміло так сильно, що люди навколо завмирали як статуї, а деякі заціпеніли від страху уже впавши із переляку на землю. Все навколо позеленіло, після чого на місто налетів неймовірно сильний вітер, що увірвався через відчинені ворота та навіть позбивав з ніг тих вартових.

Вітер приніс із собою цілу хмару снігу, що знову, як тоді при втечі із замку, приховав мене від інших людей. Йти через ворота довелось майже в сліпу, і, здається, я навіть наступила на одного із вартових, що одразу виматюкався, але так і продовжив прикривати голову руками та лежати, очікуючи коли вітер припиниться.

Що дивно, сніг, який приніс із собою вітер, через деякий час перетворився в воду. Стало неймовірно спекотно, наче в степу у саме пекло літа. Схоже, що в Заброді щось відбулося, і наслідки цього будуть відчутні  навіть на такій відстані від нього.

Я вже йшла серед нескінченних халуп, що оточували місто, як вітер та неймовірної сили зелені спалахи припинились, а небо стало ясним. Лише гаряче повітря продовжувало триматись навколо, розтоплюючи сніг та бруд на дорозі. Чомусь мені подумалось, що Заброда своїми силами закінчив зиму та почав весну. Мені навіть почало здаватись, що не тільки сніг почав танути, а на додачу до цього почали зеленіти рослини. Якщо і справді Заброда приніс весну на ці землі, то так навіть буде простіше дійти до Імперії.

Шлях до Імперії був лише один, і мені не довелось обирати. Я лише сподівалася, що якось зможу зустріти Юрію та Ігоря.

На диво ніякого галасу через смерть князя я так і не почула та не побачила. По дорозі повз мене весь час проїжджали солдати, але всі вони були спокійними та повністю у своїх думках. Все вказувало на те, що вони потроху готувалися до війни із племенами. Якщо битва настане як можна скоріше, то це буде можливістю для мене знайти коня, що втратив власника. Я буквально виїду на чужому нещасті. Але хіба це вперше?

Коли попереду показалося село, мене обігнало кілька возів набитих мішками та ящиками, в яких постійно щось гаркотіло. Це було схоже на тилове забезпечення війська, якщо я правильно слухала розповіді ветеранів в Сірих Птахах. Саме від цього залежала здатність армії показати себе на полі бою. 

З останнього возу щось випало та покотилось на узбіччя дороги, на диво не застрягши в болоті. Солдати, що вели коней запряжених у вози, нічого не помітили, і я швидко підняла той предмет. Це було залізне кільце, мабуть, частина якихось обладунків чи зброї.

Я вже хотіла викинути його, адже для мене це виглядало лише як безкорисна ноша, але в моїй пам’яті віднайшлися спогади про схоже кільце. Наш коваль колись носив таке на ремені, і постійно вставляв в нього різний інструмент для зручності. Я швидко накинула кільце на свій ремінь на поясні та вставила туди свого меча. Клинок пройшов ідеально, а трішки ширша частина, прямо перед руків’ям, уперлась в нього. Звук і справді був таким, наче кістка, а не метал, терлась об залізне кільце, хоча на дотик так вже і не скажеш.

Тепер моя зброя зручно звисала на поясі, лише кінчиком виглядаючи знизу з-під накидки.

— Дякувати будеш? — почувся голос із трави.

Це був малий чорт, якого я останній раз бачила в тому селі, де він розповів мені про меча. Що правда, того разу він був без своєї мантії, що тепер тягнулась за ним по траві. Судячи з його голосу, без нього, чи його рідні, це кільце б із воза не випало. В руках він ніс згорток паперу, який, мабуть, знову був листом від Темряви. Думаю, вона вирішила особисто зі мною не зустрічатися, щоб наша сварка не повторилася. І так навіть краще, бо я вже точно не зможу втримати себе та не випробувати на ній нового меча.

— Читай, — коротко відповіла я. 

Цього разу я вже не відчувала, що від розмови із ним залежало моє життя, адже меч тепер був у мене. А тому в мене не було особливого бажання мати щось спільне із чортами чи їхньою господаркою. Нехай краще поспішить передати слова тієї жінки, і не випробовує моє терпіння.

— Добре, добре... — розчаровано прошепотів він та взявся розгортати листа. — «Вітаю тебе, ти все ближче до цілі. І так, я не пам’ятаю, що це за ціль. Думаю, що в тебе теж є такі проблеми із пам’яттю, а тому ти не будеш мене у чомусь звинувачувати. Але не дивлячись на нашу сварку, я обов’язково дам тобі знати все, якщо зможу відновити ці спогади у своїй пам’яті. Зараз мені нічого тобі сказати, тому просто прийми мої вітання, жахлива істото.»