Читати книгу - "Ключ від Позасвіття, Карін Альвтеґен"

Лінус відчув неприємний холодок поза спиною. Арон помітив це й махнув рукою:

— Тільки не переймайся через мої вигадки, Лінусе. Це в мені говорить вік. Старі люди не люблять змін, розумієш? І, прошу тебе, не набридай мамі з усім, що я тобі розповів.

Він широко усміхнувся.

Але Лінус знав усе про фальшиві усмішки. Аронова вдавана веселість не надурила його.

Шприц із їжею спорожнів, і Лінус від’єднав трубку, а отвір закрив спеціальною кришечкою. Арон мовчки спостерігав за звичними рухами хлопчика.

— Думаю, їй пощастило мати такого брата, як ти.

Лінус відчув, що зашарівся.

— Що ж, піду я вже, — сказав Арон. — Зайду якось днями, покошу траву тут біля вас. Перекажи вітання мамі й нагадай, хай звертається, якщо буде щось треба.

Він кинув погляд на будинок.

— І ти, Лінусе, приходь, як захочеш поговорити. Ну то бувай!

Коли Арон пішов, Лінус заходився обмірковувати, що ж старий мав на увазі, коли просив бути обережним. Звичайно, Лінус зрозумів, що це попередження. Але разом з тим у ньому прокинулася цікавість. Цікавість, якої він не відчував уже давно.

Коли прийшов час мамі годувати Ліннею обідом, Лінус повів далі свої дослідження будинку. Йому було дуже цікаво, хоч і трохи лячно. Цього разу він уже був обережніший. Хлопець постійно відчував на собі чийсь погляд. І весь час намагався переконати себе, що це просто фантазія.

Якраз у післяобідню пору Лінус виявив двері, яких раніше не помічав. Приховані в холі за сходами, вони скидалися на одну з дерев’яних панелей. Кімната за дверима була порожня. Ні меблів, ні навіть вікна. Попід стінами стояли картини, прикриті пожовклим папером.

Лінус зайшов у кімнату. Він задумливо подивився на гачки на стінах. Чому картини познімали? Усе ж у будинку залишилося так, як було раніше. Він обережно підняв один аркуш. Картина намальована майстерно, можна сказати, навіть гарна, якби не жахливий сюжет. Сучасні багатоповерхові будівлі якимось дивним чином трансформувалися в середньовічні замки. Ніби якийсь гігант пообламував верхні частини будівель і поставив замість них старовинні вежі. Між будинками нуртували хвилі брудної води. Люди і якісь невідомі істоти з жахом і відчаєм в очах тонули в бурунах і провалювалися в тріщини, які помережили землю. І все це — під червоним, як кров, небом.

Лінус знову накрив дивну картину. У цього художника точно не всі вдома.

Він узяв наступну картину, готовий побачити щось іще страшніше. Але це зображення було зовсім інше. Просто хлопчик у джинсах і футболці присів у темній кімнаті, тьмяно світить вогник гасової лампи, хлопчик тримає в руках картину, на підлозі лежить брудний аркуш.

Лінус глянув на свій одяг, шматок паперу на підлозі, гасову лампу.

Він відчув, як волосся на руках стає дибки.

Це ж себе він побачив на картині! Якесь безкінечне зображення: він дивиться на картину, де намальовано, як він дивиться на картину, на якій він дивиться…

Лінус дуже злякався, серце шалено загупало, він зірвався на ноги й вибіг з кімнати.

— Заспокойся, Лінусе, — намагалася вгамувати сина мама, поки він тягнув її через коридор. — Я ледве розумію, що ти кажеш.

— Я маю показати тобі картину! Там я на картині!

— Та на якій картині?

Мама була трохи роздратована. Він відірвав її від роботи, перервав ті дорогоцінні години, коли Ліннея спить.

Лінус завів її в кімнату й тицьнув пальцем. Мама з лампою присіла біля картини.

— Ну, то де тут ти?

— Та ж там, — показав хлопчик і підійшов ближче. — Сиджу і тримаю…

Він затнувся. Картина змінилася. Тепер на ній зображено дерев’яну підлогу, вкриту ведмежою шкурою. Одна дошка на підлозі трохи піднята, і під нею в темряві щось блищить.

— Але… — пробелькотів Лінус. — Там було намальовано інше! На картині був я! Присягаюся!

Мама підвелася.

— Тут темно, — сказала вона втомлено. — Тобі просто привиділося. Я розумію, як твоя уява розгулялася в такому будинку…

Вона силкувалася говорити примирливо, та Лінус розлютився.

— Значить, хтось підмінив картину!

— Лінусе, крім нас у будинку більше нікого немає.

— Ні! Тут є ще хтось! Я бачив учора! І чув сьогодні!

Мама зітхнула.

— Лінусе, припини!

Її тон став різкіший.

— Не знаю, у що ти граєш, але я не маю часу на участь у твоїх іграх. Не зараз. Якщо ми житимемо тут, я мушу працювати, поки Ліннея спить. Гаразд?

Мама вийшла з кімнати. Лінус узяв картину. Досі ведмежа шкура й піднята дошка на підлозі. Він придивився уважніше. І йому сяйнуло! Це ж шкура з кімнати у вежі! Один, два, три, чотири… Піднята дошка — тринадцята.

Він поспішив до гвинтових сходів, прагнучи не зустрітися дорогою з мамою. Піднявшись до кімнати у вежі, він відсунув ведмежу шкуру й знайшов потрібну дошку. Вона прогнулася, коли Лінус на неї натиснув. Він обережно встромив цвях у щілину й підважив. Дошка легко піднялася.

Під нею була порожнина. Хлопець посвітив туди лампою. Унизу щось зблиснуло. Ключ. Старий, чорний, завдовжки як пів Лінусової руки. Він ліг на живіт і спробував дотягтися. Це було важче, ніж здавалося, але хлопчина таки дістав. Він сів і вражено покрутив ключ у руках, коли раптом почувся якийсь звук. Схоже на те, що хтось розривав землю і видряпувався. Лінус напружено прислухався — звук лунав з-під підлоги й дедалі більше наближався. Зненацька з ями щось висунулося, і Лінус закам’янів.

Це була рука. Принаймні щось схоже на руку, вкриту сірим волоссям і з вигнутими жовтими кігтями. На вузлуватих пальцях виблискували персні з коштовним камінням. Рука зависла в повітрі перед хлопцем.

Лінус намагався закричати, але не видушив із себе жодного звуку. Усеньке його тіло немовби заклякло.

Рука наближалася, наближалася… На підлозі залишалися глибокі борозни від кігтів.

Лінус випустив ключ з рук.

Рука різко кинулася вперед, блискавично схопила ключа й зникла в темряві.