Читати книгу - "Святковий подарунок долі, Віолетта Котова"

 Як я не пручалася та не намагалася спинити Микиту, він залишався непохитним, їхав своїм напрямком й нічого не слухав. Суперечка на тему зустріти новий рік на вулиці, або у нього вдома, закінчилась моєю поразкою. Врешті решт я розуміла, що навіть якби мені було до кого їхати, їхати було нічим! Сама лишила себе засобу пересування, ще й голова боліла відчутно, але я намагалася не демонструвати свого стану, дарма. Микита пильний, і це помітив.

- Що з тобою? – подивився з якимось дивним прищуром, ну і погляд, наче детектор брехні. Його чорні очі змушували скукожитись та говорити правду, бо навіть думка про брехню чомусь здавалася страшною. Дивний чоловік, яким різним буває, то хоч до рани прикладай, то наче слідчий розвідки.

- Все добре. – зважилася брехати я.

- Не бреши мені, Ясю! Не гоже починати знайомство з брехні!

- Та наше знайомство почалося ще з гіршого! – вигукнула я й одразу ж закрила очі, бо біль зайнявся з новою силою. – Ой!

- Все зрозуміло, дівчино! Що болить?

- Яка я тобі дівчино! – пропищала я.

- Кажу, чим вдарилася? Болить де?

 Він нахабно протягнув до мене свої лапи й почав крутити та оглядати. Я вже вкотре розгубилася, й завмерла, а Микита таки знайшов подряпину на чолі та величезну шишку, яка ховалася під волоссям. Він невдоволено підтиснув вуста, й подивився з докором.

- Ну?!

- Що, ну?

- Чому не сказала, що травмувалася?

- Навіщо? Це дрібниці!

- Ага, я бачу.

 Через хвилину Микита викрутив кермо та звернув направо, ще через кілька десятків метрів ми опинилися біля великого будинку. Чоловік вийшов з автівки, швидко обітнув її й відкрив двері з мого боку.

- Куди ти мене привіз? – я вхопилася за його руку, бо в голові запаморочилося від перепаду температур, в салоні було досить тепло, на вулиці ж ставало дедалі прохолодніше. Микита тим часом мовчки тримав мою руку й вів у напрямку входу в будинок. – Це твій дім?

- Ні. – і це все, що він мені хотів сказати?

- А чий?!

- Моєї сестри.

- Це що, жарт такий? – я й справді подумала, що Микита жартує, бо я так і не доїхала до будинку власної сестри.

- Я не люблю жартувати.

 Більше я нічого не почула, бо на порозі ми побачили зовсім молоденьку дівчинку, років двадцяти. Спочатку вийшов її вагітний животик, а вже потім вона сама.

- Микито! – всміхалася щиро й раділа. – Ти все ж таки приїхав!

- Я ж обіцяв! – пробурмотів він.

- Але ти залишив свої справи… - вона не встигла договорити, бо він її перебив.

- В мене немає справ важливіших за тебе, Ясю!

Що? Мені це почулось? Вона моя тезка?!

- Та я бачу одна все ж є! – дівчина грайливо посміхнулась й хитнула головою на мене. Мабуть, вважала, що я його дівчина.

- По дорозі намалювалася. Я сподіваюсь дві моїх важливих справи уживуться одну ніч в одному будинку?!

- Звісно! Проходьте скоріше. – тільки зараз ми обидві побачили, що все ще стоїмо на порозі.

 Коли увійшли в будинок, Микита скинув з себе верхній одяг й одразу ж кудись подівся. Я вже й встигла його до невихованих записати, бо звикла до чоловічої уваги, як він знову з’явився у вітальні.

- Ти чому ще не роззулася? Спеціальне запрошення треба? – ну точно ж невихований нахаба!

- Не треба. – відповіла я та скинула черевики. Куртку зняти не встигла, бо він вже це робив замість мене. Кинув її на найближче крісло й вказав мені на інше.

- Сідай тут. Тримай оце тут! – вклав мені на голову щось дуже холодне, закручене у м’який рушник. Яся теж підійшла, я й не помітила, що вона десь ділася.

- Ось! – вигукнула дівчина і подала Микиті склянку з водою і якусь пігулку.

- Випий. – він підніс до моїх вуст білу таблетку й чекав поки я її візьму. – Та не бійся ти! – не витримав мого підозрілого погляду. – Знеболювальне! Наче нічого серйозного, але завтра треба лікарю показатися.

- Це вже я сама вирішу. – сказала вперто й взяла таблетку.

- Я відвезу тебе до свого знайомого в лікарню, а там вже вирішуй як хочеш.

  Так він ще й тиран виявляється! Командир знайшовся! Я чесно кажучи не дуже розуміла, що я тут роблю, й навіщо приїхала. Але розум кричав, що з можливих, це самий найкращий варіант розвитку подій. А то б сиділа десь під ялиночкою у лісосмузі, біля якої протаранила йому весь «зад», та тремтіла від холоду і страху в очікуванні диких звірів. Тут Микита все ж вирішив розрядити напругу, яка зародилася між нами, його сестра ще стояла позаду і чоловік взяв нас за руки.

- Хоч бажання загадаю, поки між вами тут сиджу.

 Яся не втрималась, розсміялася, а я не зовсім зрозуміла причини її сміху.

- То щось хороше не вигадуй, бо я лише самі проблеми вмію приносити.

- Облиш, дівчино! Не треба випадковість списувати на свою вигадану проблематичність.