Читати книгу - "Поліна, я на колінах!, Олександра Малінкова"

- Я не брешу і не перебільшую! - стискаю свої кулачки. - Це не я, а мене ображають! 

Та Клара з батьком скептично налаштовані й зовсім не поспішають вірити мені.

- Поліна з’їлася на Майкла з самого початку! - почала свою “партію” Діана. - Думаю це все через ревнощі, адже дядько Сергій тепер не всю свою увагу приділяє донечці. - вона навмисно зробила наголос на останньому слові.- У нього є родина, дружина, названі діти і всім слід приділити увагу, от Поля і біситься. 

- Бішуся? То виходить я сама собі ковдру прибила до ліжка будівельним степлером і намастила обличчя зубною пастою?

- Мам-а-а! - буквально взвизгнув Майкл. - Я нічого цього не робив! 

Звичайно! Свята невинність! Ще так грати треба вміти! Який талант! 

- Ходімо! - гукаю всіх за собою. 

І мої вмовляння нарешті діють, натовп слухняно йде за мною. 

Майже з відчуттям перемоги відчиняю двері до своєї кімнати і заклякаю. Ліжко ідеально прибране. А на стіні постер з світлиною Майкла з десятком дротиків, які стирчать. 

- Я ж казав! - Майкл складає руки на грудях. 

Як? Як таке взагалі можливо? Коли я йшла униз нічого цього не було. А Майкл, та він майже увесь ранок огинався поряд. 

Обличчя Клари витягнулося, обіймає меншого сина, який притулився, наче просить захисту від страшного злодія. Тільки от цей злодій хто? Я? Неурівноважена психопатка? Яка має лише одне бажання у цьому житті, привернути увагу на себе?

- Нам всім зараз слід заспокоїтися! - батько робить крок у мій бік. - А нам з тобою, Полю, поговорити. Ходімо!

Слухняно чимчикую за батьком вниз по сходам в його робочий кабінет. Втягнула голову в плечі. На ешефот, напевно, та й то з більшим ентузіазмом крокують ніж я зараз.

- Сідай! - показує мені на зелений диван, який розташований біля його дубового столу.

Батько розташовується навпроти, відставивши шкіряне крісло, складає руки на грудях.

Такий початок мені вже не подобається. Погляд холодний, пронизливий, з осудом. Швидше за все зараз висварить, як те шкідливе кошеня, яке увесь час плутає свій лоток з хазяйськими капцями. 

- Польо! - починає він після гнітючої паузи. - Ти ж дівчинка. Леді! Хіба виховані дівчата так себе поводять!?

- Тато… Кажу ж тобі, це не я! - намагаюся черговий раз виправдатися, та спостерігаючи за мімікою батька, розумію, він мені просто не вірить. 

Таке відношення найріднішої людини боляче шкрябає, стискаючи моє маленьке ще по дитячому довірливе серце в залізні кліщата. 

Який сенс? Приречено починаю хлюпати носом. 

- Ну все все! - спробував заспокоїти тато. - Не треба зараз давити на жалість. Ти вже доросла дівчинка і маєш розуміти, що будь який вчинок несе за собою відповідальність. Це була одноразова “акція” чуєш? Щоб я більше не чув від Майкла, що ти його знову ображаєш. Ви всі мої діти і я хочу, щоб ви врешті-решт порозумілися. 

А я хочу, щоб мене не чіпали, не кепкували з мене й моєї зовнішності, а ще щезнути звідси якнайдалі. 

- Звичайно! Тату! Мені слід подорослішати! - чавлю з себе слова. - А ще подумати про своє майбутнє. Зрозуміти чого я варта.

Батько звів брови на переніссі, ще не до кінця розуміючи, що саме я маю на увазі. 

- Про що ти Полю, зараз торочиш?

- Я про старший клас в школі, а далі вступ до вищого навчального закладу. 

- Про це… - батько замислився.

- Було б непогано, якби я мала змогу трішки пожити в Англії, у маминої тітки. Це був би цікавий досвід. 

- Я подумаю над цим! - Врешті-решт, видав він. 

Тато повільно піднявся зі свого крісла й наблизившись до мене сів поряд.

- Щоб ти там собі не навигадувала, ми всі дуже любимо тебе й, переживаємо.

Угу! Особливо Майкл, Діана, та  не помилюся дуже, якщо ще й Клару додам до цього переліку. Як же ж! Але зображаю повну смиренність. Ще трішки і я вирвуся звідси, нарешті, зможу забути все як поганий сон. 

Шкода, що подорослішала не по рокам. Що вимушена сама дбати про себе. Але, впевнена, я справлюся. Відлік днів до першого вересня розпочався…