Читати книгу - "Хочу тебе кохати, Олена Тодорова"

Ти мені винна.

© Кирило Бойко

- Стій, - необачно хапаю її за руку.

Пальці негайно пробиває тремтінням. Колючим жаром стрімко піднімається ця хвиля до зап'ястя, передпліччя, ліктя, плеча. Гарячим панциром сковує корпус. На мить здавлює так, що дихати неможливо, і бурхливим потоком зливається в пах.

- Чого тобі? - грубо випалює Варя.

А в мене від штурму внутрішніх і зовнішніх відчуттів гальмує і шалено скаче вся система життєдіяльності.

Розтискаю пальці, ледь розумію, що Любомирова кинулася захищатися. Значить, уже не втече. Пам'ятаю. Точніше сказати, на ходу згадую. І ця, здавалося б, невинна інформація таку відчайдушну звірину тугу викликає, хоч вий.

Мати вашу... Мати...

Адже не збирався її чіпати. Навіть підходити не планував. Тільки ось погляд уранці зловив, і розбомбило всі точки контролю. Звідки ця ненависть? У перший день не було. Інше було. А зараз чому це, якщо я нічого більше не зробив?

Учора обіцяв собі, що один раз на Любомирову подивлюся... Другий, третій, четвертий, п'ятий... Замкнуло ж з першого. І знову всю ніч про неї одну думки ганяв. Як останній дебіл, блядь, соплі розмазував над черговою мангою[1] . І так, і сяк її. Малюю півроку поспіль. Та більше, звісно! Ще ж ті три місяці, коли Любомирова жила в моєму домі. Тільки зараз уся ця дурниця дико болюча.

Зранку на парковці сам собі сказав: "Не буду дивитися". І знову подивився. Увійшов у хол і тієї ж секунди кинувся малодушно шукати очима в тому кутку, де вона зазвичай збиралася зі своїми подружками. Думав, що хріново вчора було. Адже просто її побачити - мука. Але, блядь, яка ж солодка ця грьобана мука! Сьогодні й зовсім, коли Любомирова облила якоюсь нестримною злістю, ледве на місці не здох. Рубануло по всьому периметру.

Терпів, звісно. Хоча щосекунди гризла одна й та сама думка: "За що вона мене ненавидить?". Учора ж було нормально. Півроку тому сама запевнила, що похрін їй на мене. Тепер що? Чому сьогодні?

- Ти їй щось казав? - наплювавши на все, поліз до Чари з розпитуваннями.

- У сенсі? - хмуриться той.

Новенька викладачка продовжує просторікувати біля дошки. Але сьогодні мене не цікавить навіть її дупа.

- Про мене щось говорив Любомировій? - уточнюю запитання.

- Ні. А що?

- Та якось дивно... Дивиться дивно.

- Як це дивно?

- Ніби ненавидить мене.

- Не думаю.

- А вона про мене щось говорила?

- Ні.

- За півроку жодного разу?

Чара хмикає. Весело йому, блядь.

- За півроку жодного разу.

Терпів, доки на другій перерві не огріла цими почуттями точно так само. До шалених нудотних і оглушливих "вертольотів" у голові.

Зрозумів - не зможу. Треба з'ясувати, що не так. За що знову мене ненавидить?

- То чого тобі? - підганяє Варя ще різкіше.

Бо сам я стою і тупо витріщаюся. Повірити не можу, що знову так близько з нею. Обличчя розглядаю, ніби без цього не пам'ятаю кожну, блядь, рисочку. Але дивитися наживо - нереальний кайф. Нутро підпалює, і тіло розгойдує. У якийсь момент здається, що я, сука, все-таки здох і помилкою системи потрапив до раю. Ну, або якимось чортовим чином отримав те, про що довго-довго мріяв - мотнув час назад.

Вона така сама.

Боже, хвала тобі... Після всього, що сталося, вона точно така сама. Навіть родимки всі, блядь, на місці. Може, я збожеволів? Це, чорт забирай, більш імовірно, ніж перші дві теорії.

Думав, що за довбані шість місяців зміцнів фізично і морально. Але, ось же відкриття, нікуди не поділася ця хрінь, що підпалює душу.

- Поговорити з тобою хочу. Спустимося на парковку.

- Поговорити хочеш? А я не хочу, - дихання Варі зривається. Здається, ще секунда, і вона на мене капітально ором понесе. Але ні. Ковтає і приглушує голос разом з емоціями. - Немає про що нам говорити. Півроку минуло! Я все забула.

Пам'ятаю про її серце. Пам'ятаю. Але в цю мить і моє рветься на чортові шматки. Бо те, що вона заявляє - гірше за ненависть. Забула? Що значить - забула?

- Усе забула? - рублю приглушено, але сердито. І слідом же хрипко видаю: - А я - ні.

Припечатую поглядом і тут же гальмую себе. Прикриваю повіки, щоб перекипіти. І раптом помічаю, що у Варі виступають на передпліччях мурашки - великі й виразні. Усі волоски дибки встають. Саме це мені зараз дає сигнал - ні, не похрін їй на мене. Відчуваю, що ця реакція - не просто нервове хвилювання. Знаю. І мене самого обсипає тим самим шаленим тремтінням.

Різко підкидаю погляд. Дивлюся Варі в очі. І наше дихання одночасно зривається.

- Ти мені винна.

Не розумію, що творю. Мізки відрубує, коли раптом без жодних передумов засовую цю дичину.