Читати книгу - "Крадій часу, Террі Пратчетт"

— Нам потрібно, щоб ви зробили дуже точний годинник.

— Наскільки точний?

— Найточніший. 

— Але на мою роботу впливають деякі матеріальні обмеження, — сказав Джеремі. — Я… розробив певні технології, але існують такі речі, як… вібрації вуличного руху, невеличкі зміни температури й таке інше.

Леді Л女жон розглядала тепер низку величеньких годинників, які приводили в дію бісики. Узяла один і відчинила задню кришку. Там було крихітне сідельце і педальки, але поза тим нутрощі були порожні.

— Без бісиків? — запитала вона.

— Я їх тримаю лише для історії, з цікавості, — пояснив Джеремі. Ці годинники були не дуже точні, відстаючи щохвилини на кілька секунд, а вночі взагалі зупинялися. З них була бодай якась користь лише в тому випадку, якщо точність для вас визначалася словами «десь біля другої». Він аж скривився, коли про це подумав. Так, ніби почув, як хтось дряпає нігтями по шкільній дошці.

— А що скажете про інвар? — запитала леді, ще й далі розглядаючи музей годинників.

Джеремі це приголомшило.

— Цей сплав? Я не припускав, що про нього комусь відомо поза межами Гільдії. І він дуже дорогий. Набагато дорожчий за золото.

Леді Л女жон випросталася.

— Гроші — це не проблема, — сказала вона. — Чи завдяки інвару ви б досягли ідеальної точності?

— Ні. Я вже його випробовував. Це правда, що температура на нього не впливає, але завжди існують інші… бар’єри. Щораз менші перешкоди створюють щораз більші проблеми. Парадокс Ксенона.

— Ах, так. Того ефебійського філософа, який стверджував, що неможливо влучити стрілою в бігуна? — уточнила леді.

— Теоретично, адже…

— Але Ксенон, якщо не помиляюся, створив чотири парадокси, — урвала його леді Л女жон. — Вони пов’язані з ідеєю існування такої речі, як щонайменша одиниця часу. Вона ж повинна існувати, чи не так? От якщо взяти теперішню мить. Вона повинна мати певну протяжність, адже одним своїм кінцем вона сполучена з минулим, а другим кінцем — із майбутнім, тож якби теперішність не мала цієї протяжності, вона взагалі не могла б існувати. Для неї не було б жодного теперішнього часу.

Джеремі раптово відчув наплив любові. Він такого не відчував, відколи йому було вісімнадцять місяців, і він зняв задню кришку дитячого годинника.

— То ви тоді говорите про… знаменитий «всесвітній цок», — вимовив він. — Але жодним різаком не вирізати такі малесенькі шестірні…

— Залежно, що називати шестірнею. Ви читали ось це?

Леді Л女жон махнула рукою одному із тролів, який причвалав ближче і поклав на прилавок подовгастий пакунок.

Джеремі його розгорнув. Там була маленька книжечка.

— «Казки сестер Ґрім»? — здивувався він.

— Прочитайте казку про скляний годинник із Бад Шушайна, — порадила леді Л女жон.

— Дитячі казки? — перепитав Джеремі. — Чим вони мені допоможуть?

— Хтозна. Ми знову завітаємо завтра, — додала леді Л女жон, — й почуємо, що ви вирішили. А тим часом ось невеличке свідчення щирості наших намірів.

Троль поклав на прилавок великий шкіряний мішечок. З нього долинув солідний дзвін багатьох золотих монет. Джеремі не звернув на це особливої уваги. У нього таких монет було вдосталь. Навіть досвідчені годинникарі приходили до нього купувати годинники. Золото йому придавалося, адже тоді він мав більше часу працювати над новими годинниками. А це йому приносило ще більше золота. Можна сказати, що золото лише займало належне йому місце поміж годинниками, тільки й усього.

— Я також можу роздобути для вас інвар, у великих кількостях, — сказала вона. — Це буде частина вашої платні, хоч я й погоджуюся, що навіть інвар нам тут не допоможе. Містере Джеремі, ми з вами розуміємо, що найкращою для вас платнею за виготовлення першого насправді точного годинника буде нагода виготовити перший насправді точний годинник, так?

Він відповів нервовою усмішкою.

— Було б… чудово, якби це вдалося, — вимовив він. — Справді, це б означало… кінець годинникарства.

— Так, — погодилася леді Л女жон. — Нікому й ніколи більше не довелося б виготовляти годинники.

Цок 

Цей стіл нічим не захаращений.

На ньому купка книжок і лінійка.

А ще там зараз стоїть зроблений з картону годинник.

Міс бере його зі столу.

Інших учительок школи називали Стефанією, Джоан і так далі, але в її класі суворо вимагалося звертатися до неї міс Сюзен. «Суворо» було, фактично, тим словом, яке найточніше характеризувало саму міс Сюзен, тож під час уроків вона наполягала, щоб до неї зверталися «міс» подібно до того, як до короля мають звертатися «Ваша Величносте», причому з вельми подібних причин.

Міс Сюзен вбиралася в усе чорне, що не викликало схвалення у директорки, котра, однак, нічого не могла з цим удіяти, адже чорний колір таки був респектабельний. Вона була молода, але вповита аурою якогось невизначеного віку. Її біляве з чорною смужкою волосся було зібране в тугий вузол. Директорка і цього також не схвалювала — казала рішуче і впевнено, немовби кожне її слово починалося з великої літери, що свідчило про Архаїчний Імідж Учителювання. Проте вона жодного разу не ризикнула несхвально висловитися з приводу того, як рухалася міс Сюзен, адже міс Сюзен пересувалася, наче тигриця.

Було, фактично, доволі нелегко висловлюватися несхвально стосовно міс Сюзен у її присутності, адже в такому разі вона нагороджувала вас Поглядом. Цей погляд аж ніяк не був загрозливий. Був радше спокійний і стриманий. Вам просто не хотілося б побачити його знову.

Цей Погляд спрацьовував і в класі. Взяти хоча б домашнє завдання, ще один Архаїчний Звичай, з яким безрезультатно боролася директорка. Жодному з учнів міс Сюзен навіть у голову не приходило вигадувати відмовки на кшталт того, що їхнє домашнє завдання погриз собака, адже було щось таке в образі міс Сюзен, що невідступно переслідувало учнів навіть удома, тож собака натомість приносив їм перо і пильнував, щоб завдання було виконане. Міс Сюзен володіла також безпомилковим інстинктом визначати хто ледарював, а хто докладав зусиль. Усупереч настановам директорки, міс Сюзен не дозволяла дітям робити те, що їм подобається. Вона примушувала їх робити те, що подобалося їй. І це ставало для всіх набагато цікавішим.

Міс Сюзен підняла над собою картонного годинника й запитала:

— Хто мені скаже, що це таке?

Угору злетів цілий ліс рук.

— Так, Мірандо?

— Це годинник, міс.

Міс Сюзен усміхнулася, старанно обійшла увагою руку, якою розмахував, нестямно вигукуючи щось на кшталт «у-у, у-у, у-у», хлопець на ім’я Вінсент, і показала на того, що сидів у нього за спиною.

— Майже правильно, — сказала вона. — Так, Самуїле?

— Це картон, який зробили схожим на годинник, — сказав хлопець.

— Правильно. Завжди дивіться, що перед вами насправді. І оце з допомогою цієї фальшивки я б мала навчати вас визначати час, — міс Сюзен глузливо усміхнулася й пожбурила картонку геть.

— Спробуємо, можливо, іншим способом? — запитала вона і клацнула пальцями.

— Так! — хором озвався клас, а тоді всі вигукнули: — Ах! — коли раптом зникли стіни, підлога і стеля, а їхні парти повисли високо над містом.

Неподалік від них стирчав величезний потрісканий циферблат баштового годинника Невидної академії.

Збуджені школярі підштовхували одне одного ліктями. Той факт, що їхні черевики висіли