read-books.club » Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 123
Перейти на сторінку:
саваном. Наче щойно тепер було зашито труну, а не тоді, на цвинтарі, коли періщив дощ і небо оплакувало разом з людьми. Патьоки хльоскали поринулих у скорботу — мовби за те, що недопильнували юне життя, давши йому дочасно згаснути.

Цвяхи, що їх молоток вганяє в деревину, з якої ще не вивітрився запах живиці. Той стукіт, спершу дзвінкіший, а потім, наостанок, глухий, наче стлумлений зойк. Щось було в цьому, непримітне й потрясне, безжальна в своїй неосяжності послідовність, якою життя дає знати про себе й тоді, коли менш за все має намір втішати.

Хрест на могилі, менший, ніж доокола, і вже одне це викликало незмірний щем. Наче їм, як і тим, кого під сподом поховано, пощастило розправити плечі, а йому — ні. Він множив у голові дво- і тризначні числа, блискавично. Мовби його мозок було запрограмовано так, щоб устигнути проробити те, на що людині потрібно набагато більше, ніж перепало йому, років.

Фірмовий фартушок, стільчик — восьмигодинний робочий день, боротьба з безробіттям, програма уряду. Нагода поповнити місцевий бюджет і сечовий міхур. Невеличкими внесками у вигляді п’ятдесятикопійкової монети, потім гривневої, відтак двогривневої банкнот. Ста́вки постійно зростають. Пам’ять, налита тим, що рекомендовано якнайскоріше спустити в унітаз. Хто це сказав? Авжеж. Прізвища не пригадую.

Рік, а може й коротше — крамничка хутко замкнулася. Таке собі дежавю, уламок минулого, перемитненого в сьогодення.

Я шукав спогадів, щоденників, нотаток, вдихаючи задокументоване там, наче кисень, якого бракувало. Вже дорослий, я ще не здогадувався, що, коли його забагато, він обпікає і спалює. На останньому знімку, який фіксуватиме причину смерті, будуть обвуглені легені, а не те, як ними дихалося.

Я потребував правди і знаходив її, доглибно індивідуальну, подібну і неподібну до інших, поглинав, майже переставши спати, мені було шкода марнувати час, я боявся проґавити щось важливе, без чого, як мені здавалося, вислизне розуміння суті. Якби кисень був чимось, що можна вдихнути на роки наперед, мені вистачило б його до останніх днів.

Невже, щоби бути правдивим, треба померти — не дожити, бути знищеним, дотліти в тиші і забутті, коли боятимуться навідатися найближчі друзі, сконати в метастазах правоти?

Перестраждати, цього ніколи не досить. Можна багато чого пережити, так і не позбувшись глупоти. А буває, вона — благословення.

Немає рецепту, немає і край, як немає одного, тотожного для двох, шляху, хай десятиріччями обоє день у день ідуть поруч, тримаючись за руки і знаючи одне про одного, здавалося б, усе, доки це «усе», яке мало б з’єднати ще міцніше, раптом роз’єднує.

Тих, що не мовчали тоді, тепер — і давно вже — не було. Вони були кістками, на яких живі влаштовували вихиляси. Їхньою смертю живилося життя живих — що можна проти цього заперечити? Водночас, у такій спадковості було щось неприйнятне, несправедливе, огидне.

Минуле... Воно дихає в потилицю, заносить позаду ніж. Його не проженеш, як ослизлого голуба, що домагається своїх крихт, твого відкупного за право жити в нетрях середньовеликого міста, серед багатоповерхівок і площ гранітною шахівницею — хід, ще один хід, подвійний шах, мат. За право жити.

Лавровий лист, який мати додавала до кожної страви, а я викопирсував, інспектуючи найневинніший шматок, перед тим як покласти до рота. Один-єдиний, але і з ним вистачало клопоту, тож часто-густо я відмовлявся їсти, а тоді переможно спостерігав, як мати метушиться, догоджаючи мені, аби лише я поїв, доки тепле. Їй, яка в найнесподіваніших ситуаціях здатна була на подиву гідну рішучість, не вистачало духу провчити мене, а якщо в ній і з’являлася така думка, вона її обурено відкидала, мов щось соромітне. Моїми улюбленими приправами були перець і сіль.

Облудники, які вдають пророків. У цьому чаді нам чманіти ще не один сезон. Слово — хтось порівняв його з дитиною, яка випручує руку. Де вона, правда, спільна для всіх? Чи можливо це взагалі? Чи не є вона тієї миті вже брехнею? Наостанок завжди залишається оце «не знав», «хто б міг подумати», «не хотів», а часто й ці реверанси зайві.

Торгівка, яка пропонує впереміш учора й сьогодні, що й не розбереш. Каламутний коктейль, який тобі вишукано засервірують, зневажливо спостерігаючи, як ти вовтузишся в пошуках гаманця.

Ти ніколи не зауважувала нещирості в молодечому полиску відреставрованих монументів? Наче старці, яким зробили пластичну операцію. Тобі сто років, а в тебе лице, як у дев’ятнадцять. Зелений накип... Хіба не він робить усе достеменним? Хіба не він — правда, яку зчищають, помилково гадаючи, що вона — те, що насподі?

Як легко забуваються речі, викидаються предмети й абищиці. Мовчазні очевидці, нездатні заволати. Їх позбуваються, як небажаної дитини. Перепрошую, ви щось хотіли сказати? Кричіть, волайте, якщо бажаєте, щоб вас почули. Художницький пленер, колективний альцгеймер. Розпродаж минулого в зв’язку з його ліквідацією, наче маєтку збанкрутілого ділка, все по 3 гривні. Як і слід було сподіватися, дівчата опинилися на вулиці, без зарплати й автоматів.

Кошенята, яких випустили з темної кімнати. Й от ми осліплено металися, натикаючись на гострі кути й скрикуючи не так від болю, як від розчарування. Надії, що вивітрювалися зі швидкістю нашатирного спирту. Великі ілюзії, тоді як щось у мені змушувало триматися за маленьку, як ніколи занедбану дійсність. За ту клямку — єдине, в що я, не сумніваючись, вірив.

Ряд тополь над дорогою... Я зупиняюся, слухаючи, як шумлять їхні крони, про щось розповідаючи — сьогодні так само, як тоді. Людина... Ще вчора з великої, майже непосильної, а через ніч уже з крихітної, нікому не потрібної літери.

Той незрівнянний магнітофон, якого я випросив у мого друга! Якби довелося вирушати на якусь далеку планету, назавжди покидаючи Землю і була б можливість брати лише одну річ, я узяв би його. Напевно, якби на нього впав метеорит, йому й тоді нічого не сталося б. У перервах між мелодіями було чути, як працює всередині коліщатко, а коли стрічка докручувалася до кінця, вискакувала, нагадуючи, що вже все, широка, мов на роялі, клавіша. В ньому оживали голоси Джима Моррісона, Боба Марлі, Deep Purple, Dire Straits — стосик касет ціною в ковток свободи.

Бітли були перевесниками моєї матусі, яка точно в когось із них уклепалася б. З тієї розділеної океанами і залізним муром любові я вийшов би, як Ісус з лона Марії. Ми спізнилися на стільки годин, скільки тривала наша, як пришвидшена і не найкращої якості плівка, юність. Once Upon A Time In The East…

Вони нічого не знають, їм усе одно, що було тут перед цим, вони не зобов’язані цікавитися ним. Минуле? «Я не знаю, про що

1 ... 4 5 6 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"