read-books.club » Сучасна проза » Червнева злива, Тимофій Гаврилов 📚 - Українською

Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

171
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червнева злива" автора Тимофій Гаврилов. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 3 4 5 ... 123
Перейти на сторінку:
навчають з повагою ставитися до життя і до права кожного на інакшість. Можливо, з його мурів вийде покоління, яке не всаджуватиме ножа і не чавитиме іномарками, мов нікчемних комах, перехожих. За найкращої педагогіки, хоч якою сучасною була б, цього ніколи не можна сказати напевне.

Я закинув навчання, прогулював заняття. Ховався, де мене ніхто не займав, і слухав, як усередині пече. Невдовзі, а може, вже перед тим з’явилось бриніння, як ото електродроти, що під високою напругою. Проти цього годі що-небудь удіяти. Мабуть, я теж був неправильним. Може, це така карма — високовольтне бриніння. Цілком воно так і не минуло, проте якось із ним живу, воно далі бринить, десь у глибині, далеко-­далеко, то наростаючи, то знову відходячи, то нагадуючи про себе, то, відступивши, заколисуючи.

Про нього, вундеркінда, я згадав за стільки років, мабуть, уперше, а тоді він не покидав мене, наче ми й далі разом і залишимося такими назавжди. Людина лише видається такою, насправді несучи в собі в’язкі світи, в яких вона — крапелинка, а вони — вони всі вміщаються в ній; давно, здавалося б, згаслі, вони володіють здатністю несподівано оживати. В людині багато всього має для себе місця — більше ніж навіюють зріст і вага.

Їх було четверо чи п’ятеро. Вони робили на нього ставки, впадали в шал, влаштовували перепалки, прив’язавши його до дерева, а він насвистував, доки хтось із них, розлютившись, у півоберта гаркав «Заткнись!» або підходив, перекочуючи в роті слину, як ото корова розжовує харч, і плював йому прямісінько в лице, а він не мав змоги обтертися від зеленкуватого слизу, що сповзав по щоці замість сльози, тоді як їм, може, дужче за все кортіло змусити його заплакати.

Мовчав, озиваючись, коли вимагали від нього Числа, щоб звіряти і реготати, і штурхати одне одного, бо тієї миті, як хтось із них зривав куш, усі інші опинялися в дурнях, що доводило їх до справжнісінької нестями, в якій гамузом, незалежно, хто з них програвав, а хто виграв, кидалися його обіймати, виціловувати і тузати.

Наче сподівався, що йому й цього разу буде прощено, сприймаючи все, як неминучість, як ото належить розплата за щось, стосовно чого не знаєш, чим і коли проштрафився. Наче людина завинила вже тим, що народилася. Мовби життя — злочин, який можна виправити лише померши.

У мене про моє народження не збереглося жодних спогадів, принаймні я б не зміг це хоч якось прокоментувати, та й чи потрібно. Щойно підручник анатомії допоміг скласти про все більш-менш достеменне уявлення — доволі, якщо подумати, пізно. Своєрідний лізинґ, завдяки якому мені перепала моя мама. В мені рано прокинулася жага пригод, трохи пізніше мене вже цікавила музика. Я не задумувався про те, звідки взявся, надто не вникаючи в суперечливі, незрідка взаємовиключні версії. Мені вистачало, що я був, це вже само по собі збіса багато.

Той дар, уділений природою йому на погубу. Мовби вміння, з яким увійшов у світ, розбуркало в них заодно з подивом, зі справжнім, непідробним захопленням зло, якусь образу, стару і задавнену, як світ; наче вони актори, зрекрутовані для вистави, де їм накинуто відповідні амплуа, як ото в механізми закладають принцип їх функціонування. Просто так, задля розваги, нічого особистого, та й дивно було б, якби мали.

Той з-поміж них, котрий не зумів відмазатися, узяв провину на себе, відхопивши п’ятнадцять років. А могли, адже був уже повнолітнім, розстріляти. «Вишка» — слово, якого сьогодні не вживають. Уже цього одного досить. Щось не вийшло, якась піщинка ненароком, як ото буває, коли потрапляє в механізм, замість бути розтертою, спричинила збій.

Це відгалуження лабіринту, яким є буття, швидко вичерпало себе, вдовольнившись одним трупом. Останньої миті подальше жертвоприношення було зупинено.

Його батькам за вісімдесят, скрізь удвох, навіть по хліб ідуть, тримаючись одне одного, а разом — за життя, не для себе — заради нього. Наче його не вбито багато років тому в розпал дня, коли дорослі були на роботі, а він уже встиг виконати домашні завдання, тоді як я застряв у кінотеатрі, смокчучи дюшеску за дюшескою під фільм, який напередодні вже бачив. Наче те, доки житиме, залежить від них. Наче увесь час він продовжував бути поряд — щодня, щосекунди, хоч де були б і що робили б.

Мовби щойно тоді, коли життя вийде з них самих, зупиниться його друге дихання — їхня пам’ять про нього, коли його самого вже давно не було. Вони залишалися тими, які не забували про нього ні на мить. На таке здатні лише батьки, жодне кохання, жодна дружба. Немає тривкішого, ніж коли тебе люблять ті, хто народив.

Присутні час до часу вигукували: «Нелюд!», «Смерть тобі, падлюко!», а також оте, яке кажуть про тварин, — «Здохни!». Поміщений у клітку, за металевими ґратами якої зблискував його погляд, зацькований і озлоблений на тих, з якими за однією подобою був створений, він наче й справді скидався на звіра. Дивився на них, а вони на нього. Ніби не мав батьків, а тепер зрікалось його суспільство, тоді як ходив так само на двох і розмовляв тією самою мовою, жалюгідною-недорікуватою, збідненою, як річка, в яку не притікає вода, а може саме тому. Вартові та клітка врятували його від самосуду.

Батьки вбитого, ще ближче притулившись одне до одного, ще більше подавшись і скрутившись, як листки на зірваній з дерева галузці, мовчали. Раз чи два, коли до них зверталися, вони підводилися і, сказавши щось у відповідь, знову сідали. Я сприймав усе, як непорозуміння, щось невдале і недоречне, як сипкість, через яку треба перейти, як ото долають випробування, що ось-ось закінчаться, і завтра ми знову бігтимемо сходами, перестрибуючи через приступки, туди, де чекало на нас життя, до якого ми не мали права баритися. Я натисну дзвінок, двері відчиняться, і він, як завше, стоятиме на порозі. От лише того «завтра» не настало.

Коли вже було по всьому й засудженого виводили, взявши під руки, з’єднані на зап’ястях, наче лаштувався молитися, хтось з усієї сили зацідив. Буцім п’ястуком можна оскаржити вирок, стерши-розмазавши, щоб уже ніхто не зміг дорікнути: «Його подоба така сама, як ваша, він — один із вас». Страх опинитися сам-на-сам перед безгучним, невиразним і тим не менше недвозначним запитанням, на яке, найімовірніше, не знайдеться відповіді.

Конвой перепинив юрбу. Закон — ось на чому його виконавцям розходилося. Так, ніби взагалі не про нього, якого заводили і виводили — того разу востаннє, йшлося.

Розмови не вгавали кілька місяців, аж враз усе вщухло, повите мовчанням, мов

1 ... 3 4 5 ... 123
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червнева злива, Тимофій Гаврилов», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"