Читати книгу - "День попелу"

Ньєман — знову-таки за фліківським кліше — прямо засоціював збір врожаю з елітним вином і грошима — багатством, яке посланці накопичили впродовж століть.

— Я так розумію, вони також ставлять себе вище за матеріальні питання?

— Так і є. Ніщо нікому не належить. Виноробством керує кооператив, а прибутки йдуть на рахунок фонду.

— А секс?

Жандармочка, схоже, обурилась.

— Що це за запитання?

— Ви ж доросла людина. У Маєтку ніколи не було подібних проблем? Насильство над неповнолітніми? Скарги про зґвалтування?

— Ні.

Вона відповіла стиха, тоном, який видавав її розчарування. Вона ніби хотіла сказати: «Оце і є ваш великий паризький флік...».

Ньєман не став наполягати. Ні боротьби за владу, ні фінансових питань — та й сексуальний скандал одразу можна було виключити: з мотивом у цій справі голяк.

— Чому Самюель пішов того вечора до каплиці?

— Він наглядав за реставрацією. Щодня туди ходив.

— Хто знайшов тіло?

— Посланці, вночі. Захвилювалися, коли він не повернувся до льохів. Під час збору врожаю вони працюють день і ніч.

— У каплиці було що красти?

— Ні.

— Церква розташована не на території Маєтку, і вона католицька. Чому община фінансує її ремонт?

— Вони викупили її на початку XX століття. Для них це місце має символічне значення. Упродовж століть вони часто ховались там від гонінь.

Ньєман вирішив перевірити це пізніше.

— Я не отримав звіту про розтин.

— Нам щойно його відіслали.

Кажучи це, Деснос просунула руку між спинками і покопалася в своєму портфелі, який лежав на задньому сидінні. Ньєманові знову відкрився півмісяць ліфчика, білосніжного, мов дитячі пелюшки.

Він одразу ж занурився у звіт. Знову розчарування. Ньєман ніколи ще не читав такого стислого звіту судмедекспертизи. А проте травм було багато. У Самюеля був розтрощений череп і сильно ушкоджені внутрішні органи. Ребра проштрикнули легені, грудну клітину втисло в міокард, тонка й ободова кишки проступили крізь м’язи черевної порожнини, а селезінка й підшлункова, трохи глибше, луснули.

Більше жодних уточнень у документі не було. Ні токсикологічних аналізів, ні зауважень щодо характеру поранень.

— Хто це нашкрябав? — запитав Ньєман, підводячи погляд.

— Патрік Циммерман.

— Схоже, він нечасто складає подібні звіти.

— Це точно, він педіатр. У нього є диплом судмедексперта, але він ніколи не працював у цій галузі.

— Що це за дурня?

— Посланці погодились на розтин за умови, що тіло Самюеля не забиратимуть далеко від Маєтку.

— У сенсі?

— Доктор Циммерман працює в диспансері в Бразоні. Там він і оглядав труп. Посланці його знають. Вони час від часу звертаються до нього, коли в них хворіють діти. Вони йому довіряють.

Усе це здавалося повним безглуздям, але Ньєман здогадувався — Шніцлер погодився, щоби хоч якось просунути справу й покінчити з суперечками.

Флік вирішив перейти до самого м’ясця:

— Ви могли б назвати цю общину сектою?

— Я чекала на це запитання, — промимрила Стефан саркастичним тоном.

— Відповідайте.

— Точно ні. Община існує вже понад п’ять століть.

— Час тут зовсім ні до чого.

— Я маю на увазі, що їх можна вважати просто маргінальним відгалуженням християнства. Принаймні так уважає Miviludes.

Miviludes — Міжміністерський орган нагляду й боротьби проти сектантських рухів — стежить за всіма угрупованнями релігійного чи містичного характеру у Франції. Ці хлопці знають свою справу.

— Якщо порівняти їх із класичними сектами, — повела далі Деснос, — посланці не відповідають жодним критеріям.

— Приміром?

— У секти завжди є лідер. У посланців його нема. Немає в їхніх рядах і боротьби за гроші чи владу. Вони живуть замкненою спільнотою, мирно працюють.

— Ніякого вербування?

— Ніколи. Вони розмножуються між собою, виготовляють вино й дотримуються своїх принципів, не втручаючись у справи світських.

Саме це слово — «світські» — було промовистим: на боці посланців — істина й глибина, жереб інших — поверхневість і омана.

— Не можна жити так у Франції 2019 року, — відповів Ньєман. — У нас правова держава, і ніхто не може бути вищим за закон.

Деснос усміхнулася — мабуть, очікувала й на цю репліку:

— Ваша правда. Вони вдають, що підкоряються французьким законам. У них є офіційні прізвища, розрахункові листи, вони платять податки. Насправді все це відбувається в офісі кооперативу. За межами Дієцезії. Для цього в них є скарбник.

— Ви знаєте, як його звати?

— Жакоб.

Ньєман збирався поставити ще одне запитання, коли помітив серед виноградників щось, що його занепокоїло.

— Пригальмуйте, будь ласка.

— Що?

— Кажу вам, пригальмуйте!

7

Вони були там — працювали в сутінках. Близько сотні чоловіків і жінок, зігнутих над лозами, рухалися злагоджено, ніби в балеті. Усі були вдягнуті в чорне, але де-не-де проглядали білі мазки — солом’яні капелюхи й сорочки в чоловіків, чепці та комірці у жінок. О цій порі їхнє монохромне вбрання виглядало особливо ефектно — чорні тканини ніби сяяли лусочками, а білі нагадували тендітні сніжинки.

Сезонні робітники ліворуч, хоч і вдягнені ідентично, контрастували зі своїми сусідами. Переважно молоді, вони відрізнялися між собою статурами, кольором шкіри, виразом обличчя. Проглядали також тату, цей бич XXI століття.

Ньєман повернувся поглядом до посланців. Вони утворювали водночас прекрасну, ніби сон, і точну, як машинний шов, картину. Сам не знаючи чому, флік подумав про полотно, яке бачив у музеї д’Орсе, «Вечірка» Жана Беро. Світський прийом кінця XIX століття, товариство у фраках і вечірніх сукнях... Чому він подумав про цю «вечірку», тобто про те, що якраз заперечували посланці?

Раптом Ньєман зрозумів. Ця мирна, ніби зрежисована сцена нагадувала дух картини. Настрій спокійного свята, стриманої, ритуалізованої церемонії, затамованих веселощів...

Флік бачив кілька фотографій посланців, але реальне видовище посилювало передчуття, яке навіювали світлини: їхній світ був іншим, у тому сенсі, що він здавався зробленим із іншої матерії, натхненним іншим духом. Листя, лози, земля тут видавалися свіжішими, живішими. Тканини — цупкішими, шорсткішими. Навіть бороди й волосся мали текстуру, яка ніби походила з іншої доби.

У Ньємана сперло дихання.

Він помітив Івану, на колінах серед лоз. Вона працювала з сезонними робітниками, але зі своєю блідою шкірою й рудим волоссям могла б легко зійти за одну із посланців.

Зазвичай флікиня мала дикий образ — шкірянка, джинси, чоботи, — а коли намагалася щось змінити, то виходила якась катастрофа.