Читати книгу - "День попелу"

— Майор П’єр Ньєман?

Він коротко кивнув головою. Жандармка владно схопила його валізу на коліщатках, ніби демонструючи, що в їхній співпраці пануватиме рівність.

Вона кілька разів повторила своє ім’я, а тоді пішла. Ньєман покрокував за нею трохи на віддалі, розглядаючи її постать. Років за тридцять, тілиста, навіть реально хтива. Флік зосередився на її стегнах, обвішаних, ніби вітрина ковальської лавки: ремінь, кобура з матерії «Кордура», ствол, підзорна труба, рукавички, кайданки, чохол для набоїв...

Округлі сідниці під усім цим арсеналом співали зовсім інше. Ньєман знову подумки вилаявся. Про холодність слідчого і бібліотечний настрій можна було забути...

Капітанка у відповідь кидала на нього з-за плеча швидкі погляди. Здавалось, її збив із пантелику цей коротко стрижений здоровань у чорному пальті та строгих окулярах, який і не намагався вдавати люб’язність.

Вони дійшли до парковки, де на них чекав новесенький «рено меган». На дверцятах текст: «ЖАНДАРМЕРІЯ. НАШ ОБОВ’ЯЗОК — ВАША БЕЗПЕКА». Невдала ідея з цим написом. Кепське гасло, особливо коли приїжджаєш на місце злочину з охололим трупом замість клієнта.

Стефан Деснос поклала Ньєманів чемодан до багажника. Усе ще серйозніше, ніж очікувалось. У неї було мускулисте, пропорційно складене тіло, наділене якоюсь м’якістю, що миттю робило його жаданим. Груди в неї були повні, важкі, привабливі. А обличчя, доволі звичайне, але правильне й невинне, довершувало враження гранати з вирваною чекою.

Ньєман мав свою теорію про сексуальний потяг, яка, хоч і банальна, для нього працювала чудово. Бажання, як і будь-яка природна енергія, зростало, якщо його стримувати. Образ учительки викликав стояк, бо втілював владу, моральність. Уніформа збуджувала, бо перекривала шлях хоті. Навіть окуляри могли змусити кінчити... Так що солідно озброєна жандармочка з грудьми, які вивалювалися з напів-розстібнутої куртки, була, як то кажуть, хрестоматійним випадком.

— Ви мене слухаєте чи як?

Ньєман виринув зі своїх марень.

— Звісно, прошу?

— Я пояснювала, де розташований Бразон.

— Я знаю цю місцевість.

Деснос кинула на нього недовірливий погляд. Вона стискала свій ремінь, ніби здогадуючись про його хтиві думки.

— Хочете сісти за кермо? — запитала вона, вочевидь, зрозумівши, з яким мачо має справу.

— Та ні. Ведіть ви.

— Куди ви хочете спершу поїхати? До відділку?

— Ні. До каплички.

— Одразу?

Ньєман кивнув і сів на пасажирське сидіння.

— Мені казали, що вас буде двоє, — зауважила жандармка, всівшись за кермом.

— Ну, а я один.

Перш ніж рушити, Стефан стягнула з себе куртку, звиваючись на сидінні. Ньєман помітив у вирізі сорочки білу бретельку ліфчика, а тоді й половинку чашечки, від чого в нього спалахнуло в паху, ніби туди ввігнали ніж.

Аби відволіктися, він і сам вступив у недовгу боротьбу з ременем безпеки.

Поки Деснос виїжджала з парковки, — а температура в салоні знову знижувалася, — Ньєман усвідомив, що, хоч його й вважають запеклим жінконенависником, він ніколи не мав кращого напарника за жінку — Івану Богданович, його нинішню колегу, його маленьку слов’яночку, його білочку...

Ця думка зігріла йому серце, і він зміг заговорити спокійним тоном:

— Розкажіть мені про слідство. На якому ви етапі?

6

— На жаль, нічого нового. Посланці мовчать, як риби. Експертиза на місці нічого не дала, тож досі чекаємо на ґрунтовніші висновки.

Аби підтримати бесіду, Деснос пустилася в довгий виклад про общину.

У XVI столітті анабаптисти втекли від гонінь у Швейцарії та Німеччині до Ельзасу. Серед цих різноманітних груп — менонітів, гуттеритів, амішів — лише посланці залишилися тут, адже вважали, що отримали від Бога священний дар — цю землю, яка родила неповторне вино.

Насправді ж один місцевий вельможа, зворушений їхньою вірою, у XVII столітті офіційно передав їм у володіння цю територію, яка займає понад 300 гектарів. Відтоді вони не зрушили з місця. Проста община в чорно-білому одязі, яка ні перед ким не звітувала і чітко, як годинник, виробляла свій ґевюрцтрамінер.

Тепер авто їхало в напрямку долини Флоріваль, де тече річка Лаух. Ньєман уже дивився на карті: землі посланців розташовувалися за десяток кілометрів на схід від Бразона, біля підніжжя Ґран-Балон, найвищої гори масиву Воґези.

Погода була хороша, Ньєман не міг цього заперечити, але це залите сонцем підвечір’я його насторожувало.

— Розкажіть мені про вбивство, — раптом перебив він жандармку.

— Отакої, ніщо не вказує на те, що це було вбивство!

— Я читав, що обвалилися опори, які тримали склепіння. У звіті йдеться про саботаж.

— Поки що ми ні в чому не впевнені.

— А коли будете?

— Невідомо. Експерти, залучені до...

Розслідування по-французьки. Минув тиждень, а поліція й досі дожидала, як чекають на сантехніка, чалапаючи по щиколотки у воді.

Тепер Ньєман упізнавав місцевість: вони проминули пагорби, які оточують Ґебвіллер і на яких вирощують кілька найвідоміших сортів винограду в регіоні. Скільки разів він їздив цими дорогами на велосипеді... Тоді про посланців говорили стиха, наче про якесь загадкове плем’я в чудернацьких костюмах.

Раптом перед Ньємановими очима з’явився паркан із табличками на рівних інтервалах: «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— Під’їжджаємо до Маєтку, — прокоментувала Деснос.

— Не дуже гостинно.

— Посланці нікого не турбують і хочуть, аби й їх не турбували.

Флік вчув злісну нотку в тоні Деснос. Він зрозумів, на чиєму вона боці.

— Чому від розтину спершу відмовились?

— Це суперечить їхнім принципам. Вони захищають цілісність людського тіла. А також відмовляються від переливання крові.

— Серед матеріалів справи небагато протоколів допитів. Ви не опитували свідків, які мешкають у цих околицях?

— У яких околицях? Капличка розташована просто поруч із землями посланців, а всі, кого ми опитували, або відмовились говорити, або давали ухильні відповіді. І вони не могли підписати свідчення.

— Чому?

— «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого»[2], — каже Ісус у Євангелії від святого Матвія. Цей припис забороняє їм давати присягу.

Або Деснос добре проштудіювала це питання, або ж була дуже наближеною до посланців.

— Розкажіть мені про Самюеля. Я читав, що він був єпископом общини.

— Він вів служби, от і все.

— Він не був їхнім ґуру?

— Єдиний ґуру анабаптистів — це Ісус.

Деснос справді досконало виконувала свою роль посередниці. Тим часом за вікном проносилися виноградники, так само оточені колючим дротом, обвішаним табличками «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

— На вашу думку, як вони переживають смерть Самюеля?

— Зі смиренністю. Вони не з тих,