Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"

 Важко видихнувши, підійшла до дзеркала, глянула на своє відображення.  Очі опухли від сліз.  Як давно я не плакала?  З тих пір, як змирилася з тим, що ми з Єгором ніколи більше не будемо разом, і він не приїде, не вибачиться і не забере нас із Марійкою до себе.Так, я вірила спочатку, що приїде.  Дізнається, що все помилка, і буде просити вибачення.

 Так, я уявляла собі сотні разів, як він благає мене забути кожне його слово, забути ляпаси і те, як гарчав мені в обличчя, тряс проклятими паперами, а потім ними ж відшмагав по обличчю, і те, як виставив із дому.  А я ... я від шоку нічого не могла сказати ... тому що ніколи його таким не бачила.

Минали дні, а він не їхав ... йшли місяці, йшли роки.  Він просто викреслив нас і продовжував жити далі, не минуло й кількох місяців, як він одружився.

 Папери про розлучення мені привезли за тиждень до його весілля.  Гроші вирішують усе.  Там навіть був не мій підпис.  А кому я щось доведу?  У мене грошей на ковбасу і хліб немає, а на адвокатів тим більше.  Державні - скаже хтось?  Він купить будь-кого.  І приватного, і державного, і їх батьків разом із їхніми домашніми тваринами, і бабусями з дідусями.

 Мені так і сказав його шістка, який приїжджав за місяць до цього.  Той самий, що колись парасольку тримав, коли я виходила з машини, запобігав і на всю розсипався компліментами.  Я його вигнала і розписуватися не збиралася, хоча мені пропонували гроші.  Я відмовилася.  Утім, хто взагалі очікував моєї згоди.  Мені всунули документи в руки і порадили навіть не сіпатися.  Я й не збиралася.

 Я бачила його весілля з нею  здалеку. Мені це було потрібно.  Я прийшла за порцією пекельного болю, щоб видерти його зі свого серця.  Це була ампутація без наркозу наживу іржавою пилкою.  Я дивилася на неї в білій сукні, на нього в білому костюмі і стікала кров'ю, стоячи на тротуарі навпроти Палацу одруження, звідки він виносив мене колись на руках і шепотів мені:  «Моя дівчинка ... ніколи не розлюблю.  Моя. Уся моя.  Чуєш?  Нютко, ти мояяяя тепер».

 Моя ... моя ... моя ... луною глузування звучить десь у проводах над моєю головою.  Здається, що на зрадника повинні обрушитися небеса, але світить сонце, клацають фотокамери, і Єгор несе на руках іншу жінку, вона голосно сміється, а я ... я ридаю зсередини.  У мене траур.  Адже він тільки що так жорстоко вбив у мені любов, тільки померла вона все одно не в той день ... її агонія була довгою і болісною.  Іноді мені здавалося, що ця сука все ще жива і ховається десь у темряві.  Вичікує разом зі своєю подружкою болем, щоб упитися в мене голодними ротами і нагадати, що я їх не позбулася.

 Стільниковий запілікал знову, і я кинула погляд на дисплей.

 «Ти йому дзвонила?»

 Я нічого йому не відповіла, поклала стільниковий у сумочку і сіла за стіл, закриваючи обличчя руками.  І ще одна смска.  Як на зло, не дає заспокоїтися, подумати.

 «Свєтлова, ти мене ігноруєш?  Я заради тебе, між іншим, старався.  Можеш і далі мовчати.  Усе.  Я умиваю руки.  Це вже занадто, Аню».

 Плювати.  Ти все одно їдеш уранці.  Занадто чи ні - не тобі судити.  Це я однією ногою на вулиці з дитиною, а не ти.

 Я не заснула в цю ніч, так і сиділа за столом, налила чаю собі і мамі і проговорила з нею до ранку.  Може, комусь це здасться дивним, але я інакше не могла, я б збожеволіла, якби заборонила собі це робити.  У моїй голові вона мені відповідала і навіть давала поради.  Як раніше. Як усе моє життя, поки вона була поруч.

 Потім майже під ранок схопилася з-за столу і почала перевертати всі документи, складати їх в папку. Подивилася в конвертик у маминій тумбочці - там недоторканні гроші на фахівця і обстеження в іншому місті.  Рішуче дістала їх звідти, перерахувала.  Мало, звичайно.  Але це і все, що у мене є на сьогодні.  І якщо буде потрібно, я заплачу кому потрібно й оформлю цю прокляту приватизацію.  Свята наївність.  Яка ж я дурепа.  Я забула, із ким маю справу і з ким зв'язалася.  Точніше, я тоді просто не уявляла, ким він став і на що здатний.  А потрібно було це враховувати, щоб не було знову так боляче розбиватися об гострі рифи реальності.

 Залишила Марійку з Тетяною і поїхала в центр, повна надії, повна віри хоч в якусь справедливість... Мені здавалося, що, якщо я розповім, як мені важко, покажу документи про те, що у мене дитина-інвалід, наді мною зглянуться.  Так, я була готова тиснути на жалість чиновникам.  Я вірила, що серед них є просто люди.  Я помилилася.  Там, де справа стосується грошей, людей практично не залишається, - тільки ходячі банкомати.  І вона розбилася вщент, коли мені показали документи про те, що моя квартира приватизована вчора якимось Черняковим, а сьогодні продана Шумакову Єгору Олександровичу.  Усі документи завірені нотаріально.  І я усміхнулася: перед очима, як дежавю, мої документи про розлучення.  Теж офіційні, з печатками і навіть із моїм підписом.

 - Вам потрібно звільнити квартиру до завтра до дванадцятої години дня.

І все.  І ніякі конвертики, ніякі хабарі не допоможуть.  Я, напевне, зблідла, як полотно, і сперлася об стінку.  Усім було на це начхати.  Люди взагалі люблять не помічати чужі проблеми, усі бачать тільки свої.  Навіщо замислюватися, обтяжувати власні мізки, змушувати совість вилазити з захаращеного кута і трохи нею користуватися, якщо зручно її заштовхати куди подалі і жити у своє задоволення.  Моя хата з краю.  І зневажати тих, кому не пощастило, дивитися цим співчутливо-презирливим поглядом, від якого хотілося забитися в кут і сховатися, щоб ніколи і ніхто не бачив, як мені боляче.  Щоб не сміли жаліти.