Читати книгу - "Твої не рідні, Ульяна Соболева"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я не могла розповідати їй казки, але я могла торкатися до неї і нескінченно довго ховати за вушко пасма її волосся, поки вона не засне. Моя мама робила точно так же, коли я була маленька. Присувала стілець до мого ліжка і по волосинці перебирала моє волосся у вуха, поки я не засну.
Це не означає, що Марійка не знає казок. Вона абсолютно нормальна і розумна дівчинка. Вона вже знає алфавіт, їй довелося його вчити раніше, ніж звичайним дітям, тому що ми з нею разом вчили мову жестів. Я - онлайн, потім показувала їй, і вона запам'ятовувала. Комп'ютер насамперед взяла в розстрочку, коли Валера влаштував мене на комбінат. У сусіднє місто їздила в спецзаклад для глухонімих. Психолог допомогла мені і розповіла, як вести себе з Марійкою. Я була настільки зайнята роботою і пошуком способів вижити, що я дуже довго не помічала, що з моєю дитиною щось не так, і що плаче вона тихіше, і що її не будить перфоратор за стінкою, і що на вулиці вона спить безтурботним сном під гул і шум громадського транспорту. Мене не було кому вчити, нікому розповідати і підказувати. Ні друзів, ні мами, ні родичів. Так вийшло. Батька я свого не знала, а мама чесно сказала, що завагітніла, тому що дуже хотіла дитину, а з чоловіками у неї не склалося. Вона сама з дитбудинку, не звикла ні готувати, ні прибирати, ні чоловіків залучати. Народила мене майже в сорок. Усе життя сама то по гуртожитках, то в комуналці. Коли я з'явилася, їй видали ось цю однушку. У неї була я, у мене вона, і нам ніхто не був потрібен. Заміж вона так і не вийшла, не хотіла, щоб у мене був вітчим. Коли мама померла, я зрозуміла, що ніхто і ніколи мене не буде так любити, як вона любила, і мій світ уже не стане колишнім. У мене була тільки Марійка, як у моєї мами я.
Я збиралася гори перевернути, але зробити її щасливою, наскільки могла. І спочатку це щастя полягало в тому, щоб мені було чим її годувати, у що одягнути і куди вкласти спати.
Коли ВІН виставив мене за двері, то жбурнув мені грошей у конверті на дорогу. Я жбурнула їх йому назад. Дурепа. Будь-хто сказав би, що я дурепа. Потім у ломбард пішла і заклала сережки, які мама на випускний подарувала. За ці гроші ми й доїхали додому. У нашу з мамою квартиру, де все потім нагадувало про неї: кожна річ, кожна квітка на старих шпалерах і навіть запах в'ївся в стіни.
Її запах. І від однієї думки, що все це буде розбивати якась байдужа машина, розбивати мої спогади, моє дитинство, згрібати до купи різнобарвного сміття, безжально тиснути все, що для мене дороге, у мене всередині все починало саднити і хворіти.
Подивилася на сплячу Марійку і знову на вишиту мамою картину, на штори, які вона сама пошила. Кинула погляд на свій стільниковий. Схопила його і стерла смску Валери. Чорта з два я піду до нього! Час він для мене знайде. Виродок! Самовпевнений, багатий, нахабний мерзотник і покидьок. Жити, видно, не зміг, знаючи, що нам добре без нього, що ми жодного разу у нього нічого не попросили, не приїхали і зустрічей із ним не шукали ... приперся, щоб проїхатися по мені танком ще раз, щоб кістки мої роздрібнити остаточно в пил. Скотинюка! Ненавиджу його! Як же я його ненавиджу!
І я брешу ... шукала. Їздила кілька разів до міста, щоб його побачити. Так, ідіотка, жалюгідна, гідна презирства. Стояла взимку через дорогу в старому пуховику з низько насунутим капюшоном і плакала, сльози на морозі замерзали, а він із машини з дружиною своєю майбутньою тоді вийшов. Гарний, як завжди шикарно одягнений, посміхається своєю білозубою посмішкою і дивиться на неї ... ось цим поглядом, від якого в мене тремтіли колись коліна і скручувало низ живота. Тепер він так само дивиться на когось іншого, голосом своїм шепоче їм те, що шепотів мені. І тоді хотілося вбити їх обох, перебігти через дорогу і довго бити ножем і його, і її. Помститися, заподіяти йому біль, щоб зрозумів, як мені з пораненим, поколотим серцем жити далі. Але вдома залишилася Марійка, моя маленька дівчинка, від якої цей покидьок відмовився, тільки-но я повернулася з пологового будинку, у якої нікого, крім мене, не було. Я не мала морального права опуститися. А через час зрозуміла, що він не гідний того, щоб я через нього сіла в тюрму, і сліз моїх не гідний. І все одно плакала за ним. Перший час щодня. Упаду без сил на ліжко, качаю коляску і плачу. Нічого крізь сльози не бачу.
Марійці було трохи більше шести місяців, коли я запідозрила, що з нею щось не так. Я тоді прибирала в квартирі, вона грала в стільчику для годування, а я мила вікна, ніяково стала на підвіконня і звалила горщики з квітами, вони з гуркотом розлетілися по підлозі, а Марічка продовжувала грати зі шматочками хліба, вмочуючи їх разом із пальчиками в кашу. У мене все всередині похололо. Я вже навмисне звалила ще один горщик, а вона навіть голову не підняла, а потім подивилася на мене і посміхнулася. Я спустилася, повільно підійшла до неї і грюкнула біля самого обличчя в долоні, а дитина не здригнулася і не моргнула.
Я ридала і цілувала її, притискаючи до себе, згадуючи всі ті рази, коли вона не реагувала на гучні звуки. Потім було обстеження в іншому місті і розуміння, що моя дитина не така, як усі, і що мені доведеться вчитися з цим жити. А зараз я до цього навіть звикла, і мені не здавалося чимось особливим і ненормальним. Я не помічала її недоліків. Але з державного садка нас просто видавили. Психолог написала (не без відома завідувачки), що Марійка відстає в розвитку, ходить під себе і веде себе неадекватно. Їм, бачте, не хотілося псувати статистику такою дитиною, як Марійка, і інші батьки на неї, як на прокажену, дивилися. Їхні діти, бачте, бояться тих звуків, що видає моя німа дівчинка. Нам сказали, що ми повинні йти в спецсад. Звичайно, повинні, тільки в нашому місті його немає. А переїжджати мені нема за що і жити буде теж ні на що. Тут усе ж робота і навіть підробіток вечорами - репетиторство з сусідською дівчинкою з математики.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Твої не рідні, Ульяна Соболева», після закриття браузера.