Читати книгу - "Пісня про Гайавату"

його загубить голод,
Коли він не з'їсть нічого.

Але він не взяв нічого,
Ні до чого не торкнувся,
Тільки їй сказав: "Нокоміс!
Підожди, побудь зо мною,
Поки стемніє надворі
І Шух-шух-га над болотом

Прокричить, що день скінчився".
Мовчки, плачучи, Нокоміс л
Поверталася додому
І боялась за онука.

А онук шептав: "Мондамін!"
І від заходу поволі
Потяглись вечірні тіні
По лісах і по долинах.
Опустилось тихо сонце
На далекі тихі води,
Як спускається на воду
Восени листок червоний
І в воді, червоний, тоне.

Зирк! — уже стоїть Мондамін
На порозі з привітанням!
Голова його в блискучих,
У розкішних пишних пір'ях.
В його кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.
Як вві сні, йому назустріч
Встав і вийшов Гаявата.
Був він змучений до краю,
Але знову став боротись.

І злились земля і небо,
Замигтіли перед ними.
Як спичак1 у сітці б'ється,
Скаженіє, щоб порвати
І шубовснути у воду,
Так у грудях Гаявати

1 Осетр.

Серце билося і рвалось.
Наче ободи вогняні,
Сяв-горів кривавий обрій
І кружлявся разом з ними,
Безліч сонців, розпалившись,
На смертельний бій дивились,
Коли враз один на герці
Опинився Гаявата.

Приголомшений борбою
І схвильований, тремтів він,
І стояв один у полі.
Перед ним в пом'ятих перах
І розірванім убранні,
Нерухомий і спокійний
На траві лежав Мондамін,
Мертвий в сяєві вечірнім.

Переможець Гаявата
Зняв з Мондаміна убрання,
Познімав пом'яті пера,
Поховав його і землю
Розрівняв, зробив м'якою.
В ту хвилину над болотом
Чапля сизая Шух-шух-га
Простогнала, прокричала
Криком туги, криком скарги.

В рідний край, в вігвам Нокоміс
Повернувся Гаявата.
Тиждень іспиту страшного
У сей вечір закінчився,
Але він не зміг забути
Ті місця, де він боровся,

І без догляду не кинув
Ту могилу, де спокійно
Спав похований Мондамін
Під дощем, гарячим сонцем,
Де його убрання блідло
Під дощем, гарячим сонцем.

День у день на ту могилу
Гаявата мій приходив,
Щоб вона була м'якою
І травою не покрилась.
І щодня прогонив з неї
Кагагі з його народом.

І стебло зелене, любе
Над могилою з'явилось,
Потім друге, потім третє.
І ще літо не скінчилось,
Як у всій своїй пишноті,
В дорогім своїм убранні,
В золотих шовкових косах
Встав стрункий, високий маїс.
І зраділий Гаявата

Крикнув: "Друг людський Мондамін!
Він се — друг людський Мондамін!"

Він позвав Нокоміс, Ягу,
Розказав їм про примари,
Боротьбу і перемогу,
Показав зелений маїс,
Дар небесний всім народам,
Сю майбутню для їх їжу.

А пізніше, в час осінній,
Як достиг пожовклий маїс
І пожовклі потверділи

Зерна маїса, як перли,
Качани його зібрав він,
Потім зняв посохле листя,
Як з Мондаміна убрання
Зняв давно колись,— і вперше
Урядив бенкет великий:
Дар новий Життя Владики
Показав усім народам.

VI

ДРУЗІ ГАЯВАТИ

Два було у Гаявати,
Два незмінних вірних друга.
Серце, душу Гаявати
Знали в радощах і в горі
Тільки двоє: дужий Квазінд
І музика Чайбаябос.

І до їх вігвамів стежка
Не вкривалася травою.
Плітки, брехні і намови
Не могли їх посварити
І зробити ворогами.
Тільки втрьох вони братались,
Щиро радилися вкупі
І ділилися думками.
Всі вони хотіли щастя
Всім країнам, всім народам.

Кращим другом Гаявати
Був прекрасний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Як вояк, він був відважний
І як дівчина, був ніжний,
Як лоза, гнучкий, високий,
Як олень, ставний і красний.

І коли співав він пісню,
Уся вулиця збігалась,
А він піснею-жагою
Хвилював серця народні.
На сопілці з очерету
Так він грав чудесно, ніжно,
Що пташки німіли в лісі,
Замирав струмок веселий,
Затихала Аджидомо,
А Вабассо обережний
Присідав, дививсь і слухав.

Так! Спинився Сібовіша
І сказав: "О Чайбаябос!
Чом ти хвиль моїх не навчиш
Мелодійних, ніжних звуків?"

Так! Овейса йому заздрив
І казав: "О Чайбаябос!
Ти навчи мене співати
Так жагуче, так шалено!"

Так! І радісний Опечі
Говорив: "О Чайбаябос!
О, навчи мене, благаю,
Ніжно, весело співати!"

І крізь сльози Вавонейса
Говорив: "О Чайбаябос!
Ти навчи мене журливих
Повних смутку-туги звуків".

Вся природа прислухалась
І училася у його,
Всі серця, що в грудях бились,
Наче м'якшали від пісні,
Бо співав співець про волю,
Про красу, любов і згоду,
Про таємну смерть співав він,
Про життя посмертне, вічне,
Славив вічний Край Поніма,
Славив Селища Блаженних.

Любий серцю Гаявати
Тихий, ніжний Чайбаябос,
Чарівний співець, музика
Незрівнянний, небувалий.
Він любив його за ніжність,
За красу пісень жагучих.

Любий серцю Гаявати
Був і Квазінд, самий дужий,
Незлостивий, тихомирний.
Він любив його за силу,
За його дитячу щирість.

Квазінд млявий був в дитинстві,
Вічно мрійний і нсдбайлий,
Не скидався він на інших.

Він не грав ні з ким в дитинстві,
Не вудив на річці риби,
Не ходив на лови навіть,
Та зате постався Квазінд,
Палко Духові молився,
Оборонцеві своєму.

"Сину! — раз сказала мати,—
Мабуть, Квазінде, вже годі
Ждати помочі від тебе.
Влітку ходиш ти без діла
По лісах, полях, а зиму
Над огнем сидиш, зігнувшись.
І щоб риби наловити,
Мушу я сама в морози
Прорубати ополонку
І сама сушити сіті.
Посоромся, Єнадізі,
Раз хоч викрути як слід їх,
Бо вони намокли, змерзлись!"

Неохоче та спокійно
Квазінд з попелу підвівся,
Мовчки вийшов із вігваму,
Скинув з жерді мерзлі сіті,
Що сушились над порогом,
Стиснув їх, як жмут соломи,
І зламав, як жмут соломи.
Він не міг не поламати,
Бо ховав безмірну силу.

"Сину! — раз озвався батько,—
А збирайсь на полювання!
Сагайдак і стріли завжди

Ти ламаєш, як солому,
Так приносити хоч здобич
Мені будеш з полювання!"

По глибокому міжгір'ю,
Вдовж струмка вони спускались
По слідах бізонів, ланей,
Що відбилися на мулі,
І з препоною зустрілись.
Повалились сосни, впали
Вдовж і впоперек дороги,
Перехід собою вкрили.

"Ну,— сказав старий,— вертатись
Доведеться: тут не злізеш,
Ні байбак, ні жвава білка
Тут нізащо не пролізуть".
І, сказавши, вийняв люльку,
Запалив і сів в задумі,
І не встиг сховати люльки,
Як була дорога чиста.
Всі дерева із дороги
Квазінд кидав на всі боки,
Розкидав, як стріли, сосни,
Як списи, він кедри кидав.
"Квазінд! — граючись в долині,
Парубки озвались збоку.—
Що ж ти витрішки купуєш,
Обпираючись на скелю,
А виходь лишень боротись,
З пращі кидати каміння!"

Не сказав нічого Квазінд,
Він занадто був лінивий,
Тільки встав і, повернувшись,

Обхопив рукцми скелю,
Із землі її він вирвав,
Розгойдав над головою
І закинув прямо в річку.
Аж в Поветін кинув скелю,
Так вона там і лишилась.

Раз по пінявому вирі,
Розлютованій Поветін,
З товариством нісся Квазінд
І царя бобрів — Аміка —
Вгледів він в кипучих хвилях.
Вибивавсь бобер із сили
І боровся з течією.

І, не думаючи довго,
Квазінд мовчки кинувсь в річку
І пропав у чорториї.
На глибинах, між камінням,
Де киплять у шумі хвилі,
За бобром ганявся Квазінд
І пробув в воді так довго,
Що усі казати стали:
"Ну, тепер уже наш Квазінд
Більш не вернеться ніколи!"
Але виплив, виплив Квазінд!
На плечі його блискучім
Цар бобрів убитий висів,
І вода збігала з його.
Отакі у Гаявати
Два великих вірних друга.

Довго жив він з ними в згоді,
Говорив, і радивсь з ними,
І багато передумав
Дум про щастя всіх народів.

VII

ЧОВЕН ГАЯВАТИ

"Дай кори мені, Березо,
Кори жовтої, Березо,
Ти, що стала біля річки
І красуєшся в долині.
Я зв'яжу легку пірогу,
Човна я зроблю для себе,
По воді пливти він, буде,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.

Скинь свій білий плащ, Березо,
Скинь своє убрання біле,
Швидко красне літо прийде,
Палко сонце світить в небі,
І плаща тобі не треба".

Так в лісах густих, зелених
Над швидкою Такваміно
Говорив мій Гаявата,—
В час, коли пташки співали,
Вихваляли Місяць Листя.
І ясне весняне сонце
Говорило: "Ось я — Гізіс,
Я, великий Гізіс-Сонце!"

До коріння затремтіла,
Затрусилася Береза
І, скоряючись, сказала:
"Скинь плаща, о Гаявато!"

І обвів ножем Березі
Білу кору Гаявата
Під гілками над корінням —
Бризнув струмінь соку з неї.
І по стовбуру донизу
Потім кору він розрізав,
І, клинком їьпіднявши,
Обережно зняв з Берези.

"Кедре! Дай гілок зелених,
Дай сучків міцних для мене,
Поможи мені зробити
Човна доброго, міцного!"

На верхів'ї Кедра листя
Застогнало, зашуміло
І зважалося боротись,
Та, схиляючись, сказав він:
"На, рубай, о Гаявато!"

І, зрубавши віти Кедра,
Він зв'язав для човна раму,
Як два лука, він зігнув їх,
Як два лука, він зв'язав їх.

"Дай, о Темраку, коріння,
Дай мені свого коріння,
Я зв'яжу свою пірогу.
Так зв'яжу її корінням,
Щоб води не пропускала,
Не