Читати книгу - "Пісня про Гайавату"

вирвав...
Син дивився і сміявся.

І почався бій смертельний
Між Скелястими Горами.
Сам Орел Війни могутній
Знявся з клекотом і криком,
З диким криком сів на скелі
І почав крилом він бити.
Наче дерево у бурю,
Розрізав комиш повітря,
Наче град, летіло з скелі
З тріском, гуркотом каміння.
І гула земля навколо,

І по горах гуркотіння
Розлягалося луною,
Озивалося: "Бем-вава!"

І знемігся Меджеківіс.
Відступати став на Захід,
Став тікати він по горах,
Оглядавсь і знову бився,
Три дні бився, одбивався,
Поспішаючи на Захід,
До кордону володіння,
До кінця землі, де сонце
У червонім блиску тоне
На ночівлю в синім небі,
Опускаючись, як вранці
Опускається фламінго
На своє сумне болото.

"Годі, годі, Гаявато! —
Крикнув голосно нарешті.—
Ти мене безсилий вбити!
Смерть безсмертного не займе!
Я хотів лише дізнатись
Про твою відвагу-силу,
І ти вартий нагороди.

Повернись в свою країну,
До свого вернись народу,
І живи, працюй з народом!
Ти річки розчистить мусиш,
Обробити йому землю,
Вбити всіх страховищ диких,
Вбити всіх гадюк — Кінебік,
Як убив я Міше-Мокву,

Велетенського Ведмедя.
А коли твій час настане
І засяють над тобою
Очі Погока із ночі,
Поділю з тобою царство,
І царем тоді ти станеш
Над Ківайдіном навіки".

От такий-то бій відбувся
В дні страшні, колишні Ша-ша,
В сиві дні, давно минулі,
В царстві Західного Вітру.
Але слід страшного бою
І тепер мисливець баче
По шпилях і по долинах,
Баче він комиш високий
На ставах і над річками,
Баче він від скелі скалки
По шпилях і по долинах.

І на Схід, у рідну землю,
Йде веселий Гаявата,
Він забув про гнів пекельний,
Він забув про помсту люту...
Йде в свій рай, а все навколо
Його радістю вітає.

Тільки раз на мент загаявсь,
Тільки раз він зупинився,
Щоб купить в краю Дакотів
Гострих клюг1 собі на стріли;

1 — Наконечників.

Там, в долині, де сміялись
І летіли вниз, в безодню,
Між зеленими дубами
Водоспади Міннегаги,
Жив старий Дакот суворий.
Він робив до стріл голівки
І клюги із халцедону
Та із яспису міцного,
Він виточував їх рівно
І загострював, як голки.

Молода дочка жила з ним,
Прудконога, наче річка,
Вередлива, наче бризки
Водоспадів Міннегаги.
У очах як вугіль чорних
Світло й тіні в неї грались,
А свавільний ніжний голос
То дзвенів веселим сміхом,
То палким, дражливим гнівом.
Батько в шану водоспадів
Дав ім'я їй — Міннегага.

І невже оце заходив
Гаявата в край Дакотів,
Щоб купить до стріл голівок,
Гострих клюг із халцедону
Та із яспису міцного?
Не того, щоб потай глянуть
На красуню Міннегагу,
Стріти погляд полохливий
І почути її поступ
За запонкою в вігвамі,
Як на срібну Міннегагу

Часом дивляться крізь віти,
Як до співу водоспадів
Прислухаються з-за лісу?

Хто розкаже, що ховає
Молоде юнацьке серце,
Хто б сказав, про що в дорозі
Мовчки марив Гаявата?
Все Нокоміс розказав він,
Як додому повернувся:
Про борбу і про розмову
З Меджеківісом могучим.
Та про дівчину, про стріли
Не промовив він ні слова!

V

ПІСТ ГАЯВАТИ

Ви почуєте переказ,
Як в густих лісах постався
І молився Гаявата —
Не за успіх в полюваннях,
Не за славу й перемогу,
А молився він за долю
Всіх країн і всіх народів.

Перед постом збудував він
Із гілля курінь для себе
Над блискучим Гітчі-Гюмі.
В дні весни, тепла і цвіту,
В май веселий, в Місяць Листя
Збудував вігвам собі він
І в півснах, в предивних мріях
Сім ночей і днів постався.

В перший день усе ходив він
По гаях зелених, тихих,
В нірці трусика угледів,
В гущині злякав оленя,
Чув — фазан десь кудкудакав,
Чув, як жолудями гралась
В дуплах білка — Аджидомо.

Бачив, як гніздо звиває
На сосні Омімі — голуб.
Бачив, як гусина зграя
Пролетіла з криком-шумом
До боліт і саг північних.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
А невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?"

А на другий день по річці
Вдовж по Мускоде бродив він,
Бачив риб він — Маномоні,
І Мінагу, і Одамін...
І Шебомін, і Бімагут...
Виноград Бімагут пахощ
Розливав і вгору вився,
По сучках вільхових вився.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
Та невже ж все наше щастя
І життя від них залежить?"

А на третій день в задумі
Біля озера сидів він,
Довго він сидів і думав
Над прозорою водою.

Викидавсь і бризкав сріблом,
Сріблом вод озерних Нама,
Грався жвавий Сава—окунь,—
Наче злотний промінь сонця,
Бачив щуку злу — Кенозу,
Шогаші і Окагавіс.
"Гітчі-Маніто! — він крикнув,
Повний болю, повний туги,—
Та невже від них залежить
І життя, і наша доля?"

На четвертий день до ночі
Він, знесилений, пролежав
На землі в своїм вігвамі.
Як вві сні, над ним роїлись
Мрії, образи-примари;
А здаля вода блищала,
Грала золотом, і плавко
Все кружляло і горіло
У вечірніх барвах сонця.

І угледів він: підходить
В тихій сутіні вечірній
В пурпурових барвах сонця,
Весь в вечірніх барвах сонця
Молодий хтось до вігваму.
Голова його в блискучих,
Кольорових пишних пір'ях.
Леґінь! Кучері злотисті
І зелено-жовтий убір.

І, спинившись на порозі,
Довго з болем, з милосердям
Він дививсь на Гаявату,

На його обличчя схудле.
Мов зітхання Шавондазі,
В нетрях лісу продзвеніла
Його мова: "Гаявато!
Голос твій почуло небо
Через те, що ти молився
Не за успіх в полюванні,
Не за славу й перемогу,
А за згоду і за щастя
Всіх країн і всіх народів.

І Мондаміна—маїса
Посила Життя Владика,
Посила, щоб розказав він,
Що в роботі і в терпінні
Ти дістанеш все, що просиш.
Встань з гілок зелених, з листя,
Встань з Мондаміном боротись".
Гаявата був без сили:
Він від голоду знемігся,
Але швидко встав на ноги,
Встав і з темного вігваму
Вийшов він на світ вечірній,
З юнаком боротись вийшов;
І лише торкнувсь до його,
Знов відчув в собі відвагу,
Знов відчув в безсилих грудях
Жвавість, силу і надію.

На лугу вони кружлялись
У червонім світлі сонця,
І робився Гаявата
З кожним ментом усе дужчий.
Та спустились тіні ночі,

І Шух-шух-га на болоті
Прокричала сумно-сумно
Криком голоду і туги.

.
"Годі! Досить на сьогодні! —
Так звернувсь до Гаявати,
Усміхаючись, Мондамін.—
Ще поборемося завтра...
Будь увечері готовий".
І, сказавши, щез Мондамін.
Чи він хмаркою спустився,
Чи легким туманом знявся,
Гаявата не помітив.
Бачив тільки, що пропав він,
Залишив його самого,
Вкрай знесиленого боєм;
Що внизу в тумані ночі
Ледве озеро біліє,
А вгорі десь світять зорі.

Двічі ввечері,— як тільки
Опускалось тихо сонце,
Опускалося на води
І тонуло в них червоне,
Наче вугіль, що розпікся
В вічнім огнищі Владики,—
Перед ним з'являвсь Мондамін.
Непомітно він приходив,
Як роса, яку ми бачим
Тільки в час, коли торкнеться
До трави або до листя,
Але хто із нас помітить,
Як вона іде-зникає?

На лугу вони кружлялись
У вечірнім морі сонця,
Та спустились тіні ночі,
Прокричала на болоті
Сумно, жалісно Шух-шух-га,
І замислився Мондамін.
Молодий, стрункий, прекрасний,
Він стояв в своїм убранні.
Він стояв. Над головою
Пера маяли, гойдались,
На чолі його блищали,
Наче роси, краплі поту.

І він крикнув: "Гаявато!
Славно ти боровсь зо мною,
Тричі славно ти боровся,—
Хай же дасть тобі Владика
Перемогу надо мною!"

І сказав, додав, всміхнувшись:
"Іспит твій скінчиться завтра
Разом з постом, з боротьбою:
Завтра ти мене побореш,
Приготуй для мене ліжко
Так, щоб міг весняний дощик
Відсвіжать мене, а сонце
Гріти цілий день до ночі.
Ти зніми убрання з мене,
Обірви для себе сміло
З голови моєї пір'я,
Поховай мене і землю
Розрівняй, зроби м'якою.

Бережи мій сон глибокий,
Щоб ніхто мене не рушив,
Щоб бур'ян, кукіль і трави

Не росли і не глушили
І щоб гайворон не падав
На мою могилу свіжу.
Бережи мій сон глибокий,
Доки я від сну прокинусь
І знімусь з землі до сонця!"
І, сказавши, зник Мондамін.

Спав спокійно Гаявата.
Чув він, як співав журливо
Серед ночі Вавонейса,
Як кричав він над вігвамом,
Як струмочок — Сібовіша
Вів розмову з темним лісом
І дзюрчав все тихше й тихше.
Слухав, як гілля зітхає
І гойдається поволі
З теплим, ніжним вітром ночі.
Але ледве-ледве чутно
Сей далекий шелест-шепіт
Долітав до Гаявати.
Спав спокійно Гаявата.

На зорі прийшла Нокоміс,
І на сьомий ранок їсти
Принесла для Гаявати,
І, ридаючи, казала,
Що