Читати книгу - "Пісня про Гайавату"

набралася водою".

І до кореня затрясся,
Затремтів від жаху Темрак.
Та, схиляючись додолу,
Тяжко, глибоко зітхнув він:
"Всі візьми, о Гаявато!"

Вирвав він з землі коріння,
Волокно із його витяг,
Міцно зшив з Берези кору,
Приладнав до неї раму.

"Дай смоли мені, Ялино!
Дай смоли мені і соку,
Засмолю я ними човна,
Щоб води не пропустив він,
Не набрався він водою".

Як шумить пісок бережний,
Так Ялина зашуміла,
І в своїм убранні чорнім
Застогнала тихо-тихо,
І крізь сльози одказала:
"На, бери, о Гаявато!"

І набрав він сліз Ялини,
І набрав смоли із неї,
Позамазував щілини,
Захистив від хвиль пірогу.

"Дай мені колючих голок,
Всі віддай мені, їжачку,
І повішу я намисто,
Двома зорями оздоблю
Груди пишної піроги".

Із дупла їжак сердитий
Глянув сонними очима
І, немов блискучі стріли,
Голки викинув на землю.
І сказав їжак понуро:
"Позбирай їх, Гаявато!"

Позбирав він голки-стріли:
Соком ягід і коріння,
Синім, жовтим і червоним,
Потім їх пофарбував він,—
І пірогу оперезав
Дорогий блискучий пояс,
А на грудях у красуні
Засвітились, загорілись
Дві зорі ясні, яскраві.

Так пірога збудувалась
Понад річкою в долині,
В гущині лісів зелених.
І життя лісів було в ній,
Всі їх тайни, всі їх чари:
Гнучкість темної Модрини,

Легкість білої Берези
І сучків кедрових міцність.
На воді ж вона гойдалась,
Наче жовтий лист осінній,
Наче жовтая лілея.

Весел мудрий Гаявата
Не робив, бо замість весел
Вже були у його думи,
А бажання направляли
Серед хвиль його пірогу.
І вона плила, слухняна.
Тихо, швидко, на всі боки,
Як хотілось Гаяваті.

Раз він Квазінда покликав:
"Гей, а де ти, добрий друже?
Поможи очистить річку
Від піску та від коріння!"

Швидко Квазінд плигнув в річку,
Наче видра, плигнув в річку,
Як бобер, почав ховатись,
Опускаючись по пояс
То по саму шию в воду.
Поринав, кричав і кидав
Із води бруски на берег,
Викидав пісок руками,
А ногами мул і трави.
І поплив мій Гаявата
Вниз по річці Такваміно,
По бурхливих білих хвилях,
Через мілини і вири
Вслід за Квазіндом могучим.

І, пропливши вниз і вгору,
Побували скрізь на річці,
Де лежать дерева мертві,
Острови пісків, коріння,
І розчистили дорогу,
Рівну, вільну і безпечну,
Від початків у міжгір'ях
Аж до самих вод Поветін,
До затоки Такваміно.

VIII

ГАЯВАТА І МІШЕ-НАМА

По затоці Гітчі-Гюмі,
По ясних, спокійних водах
На березовій пірозі
Плив відважний Гаявата.
Він скрутив кедрову кору
І зробив із неї вудку,
Щоб піймати Міше-Наму.

У воді, в прозорих хвилях,
Під пірогою легкою
Пробігали швидко риби.
Ясно бачив Гаявата,
Як блищав і грався Сава,
Наче злотний промінь сонця,
Як над білим дном піщаним
Шогаші повзе ліниво,
Павуком повзе ліниво.

В човен з вудкою із кедра
Сів відважніш Гаявата,
І, як гілочки цикути,
Колихав вітрець поволі
Над чолом у Гаявати
Кольорові пишні пера.
Тут же, спереду на човні,
Посадив він Аджидомо,
І, немов травичку ніжну,
Роздимав вітрець на білці
її хутречко маленьке.

На піщанім дні на білім
Ліг, дрімає Міше-Нама,
Розкриває зябра тихо,
Тихо плавцями поводить
І хвостом пісок шпурляє.
В бойовій блискучій зброї,—
Під щитами костяними
На широкім лобі, плечах,
В бойових розкішних барвах —
В синіх, жовтих і рожевих —
Він лежить на дні піщанім.
І над ним спинився мовчки,
Став із вудкою, чатує
На пірозі Гаявата.

"Встань, візьми мою принаду,—
Крикнув в воду Гаявата,—
Встань зо дна, о Міше-Намо,
До мого наблизься човна,
І побачимо — хто дужчий!"

І закинув він на воду
Свою вудочку кедрову.
Довго відповіді ждав він,

Довго ждав її даремно
І кричав йому все дужче:
"Царю риб! Візьми ж поживок!"

Але той мовчав уперто,
Тихо плавцями поводив
І дививсь спокійно вгору
На пірогу Гаявати.
Довго слухав без уваги
Його голос нетерплячий
І до щуки — Маскенози —
Він озвавсь нарешті згорда:
"Скористайся, з'їж поживок,
Обірви у блазня вудку!"
В дужих пальцях Гаявати
Враз зігнулось і схилилось
В воду вудлище кедрове,
І щасливий Гаявата
Так сіпнув до себе вудку,
Що підвівсь угору човен.
Мов Берези білий стовбур,
З Аджидомо на верхів'ї.

Та коли понад водою,
Наближаючись, забилась,
Затремтіла Маскеноза,
Гаявата так розгнівавсь,
Що на всю затоку крикнув,
Закричав їй: "Іза! Іза!
Сором, сором, Маскенозо!
І ти зважилась дурити,
Удавати з себе Наму?!"

Засоромилась, пірнула
І на дно вернулась щука,
А могучий Міше-Нама
Знов озвавсь до Угодвоша:
"Угодвошу! Місяць-рибо!
Скористайся, з'їж поживок,
Обірви у блазня вудку!"

Наче місяць повновидий,
Заблищав і захитався
Угодвош важкий, незграбний
І, схопивши вудку, з нею
Так скажено завертівся,
Що вгорі заколихалась,
Завертілася пірога
І розбіглись з плеском хвилі,
І пішли по всій затоці.
А на березі далекім,
На пісках сріблясто-білих
Закивали, зашуміли
Очерет і довгий півник.

А як вгледів Гаявата
Понад синьою водою
Біле коло Угодвоша,
Крикнув голосно до його:
"Іза! Сором, Угодвошу!
І ти зважився дурити,
Удавати з себе Наму?!"

Наче місяць повновидий,
Загойдавсь і вниз сховався
Угодвош прозоро-білий.
А могучий Нама знову

Нетерплячий голос чує,
Чує виклик, що лунає
На усе Велике Море.

Сам тоді він з дна підвівся,
Весь тремтить від люті, гніву,
І гримить на йому зброя.
Швидко плигнув він до човна,
Швидко вискочив всім тілом
На блискучу срібну воду
І, розкривши чорну пащу,
Проковтнув в одну хвилину
Гаявату і пірогу.

Як брусок по водоспаду,
По страшних, бурхливих хвилях,
Як в печеру, впала в пащу
Гаяватина пірога.
Та, прокинувшись неначе,
Безнадійно озирнувшись,
Враз натрапив Гаявата
На велике серце Нами:
Тяжко билось серце Нами
І тремтіло серед ночі.

І здавив рукою гнівно
Дуже серце Гаявата,
Так здавив, що Міше-Нама
Затремтів увесь, забився,
Скаламутив воду чисту
І знемігся враз від муки,
Від страшного болю в серці.

Швидко поперек свій човен
Тут поставив Гаявата,
Щоб із черева як-небудь

В хвилюванні і турботі
Не упасти і не згинуть.
Поруч білка — Аджидомо
Жваво бігала, кричала,
Помагала Гаяваті
І боролася відважно.

І сказав їй Гаявата:
"Мій товаришу маленький!
Ти завзято працювала!
Так прийми ж мою подяку,
Вірний друже Аджидомо,
І ім'я те, що сказав я...
Сим ім'ям тебе вже вічно
Називатимуть всі діти".

І забився знову Нама,
Затремтів, захріп в конанні
І замовк, затих...— і хвилі
Понесли його спокійно.
А коли під трупом Нами
Зашарудів рум бережний,
Зрозумів мій Гаявата,
Що лежить на побережжі
Уже мертвий Міше-Нама.

І почув він над собою
Якийсь шум, сполох і крики,
Лопотіння крил пташиних,
І угледів смужку світла,
Що крізь ребра Міше-Нами
Ледве-ледве пробивалась.

1 Пісок.

І Кайошк — чайок крикливих
Що блискучими очима
Приглядалися до його
І казали між собою:
"О, се брат наш, Гаявата!"

І, зрадівши, Гаявата
Крикнув їм, як із печери:
"О Кайошк! Брати і сестри,
Вірні друзі Гаявати!

О Кайошк! Чайки крилаті!
Переміг я Міше-Наму,—
Поможіть же мені вийти
На світ білий із неволі,
Швидше клюйте, розривайте
Бік широкий Міше-Нами.

І довіку з сього часу
Величатимуть вас люде
Тим ім'ям, що вас назвав я".

І чайок весела зграя
Заходилась біля Нами,
Заходилася клювати,
Розривати біле тіло,—
І із черева-печери,
Із могили під водою
Встав і вийшов Гаявата.

Біля рідного вігваму
Опинився Гаявата,
Зараз викликав Нокоміс,
Щоб стара пішла на берег,
Подивилася на Наму:
Мертвий він лежав, спокійний
І його чайки клювали.

"Переміг я Міше-Наму!
Я убив його! — сказав він.—
Ось над ним чайки вже в'ються,
То мої, Нокоміс, друзі!
Ти не руш їх, не розгонюй,
Бо вони мені дорогу
Показали із печери.
Хай вони добенкетують,
Хай наповнять свої вола,
А як ввечері, наївшись,
Полетять вони на гнізда,
Принеси миски для жиру,
Заготуй його на зиму".

І просиділа Нокоміс
Аж до вечора над морем*
Ось і місяць — сонце ночі —
Загорівся над водою,
Ось уже й чайки крикливі,
Повечерявши, знялися,
Полетіли до далеких
Островів на Гітчі-Гюмі,
І крізь заграву червону
Довго їх мигтіли крила.

Спав спокійно Гаявата,
А Нокоміс терпеливо
За роботою сиділа,
В сяйві місяця сиділа
До зорі, аж доки стало
Червоніти синє небо.
А як сонце заступило
Білий місяць,— знов з далеких

Островів на Гітчі-Гюмі
Повернулась біла зграя
І на Міше-Наму впала.

Три доби отак по черзі
З трудівницею Нокоміс
З Нами жир чайки зривали.
А коли крізь голі ребра
Плюскотіти стали хвилі,
Понеслись чайки і зникли,
І одні кістки лишились
Над Великим Гітчі-Гюмі.

IX

ГАЯВАТА І ПЕРЛИСТЕ ПЕРО

Там, де ллється Гітчі-Гюмі,
Де шумить Велике Море,
Стала там стара Нокоміс
І до хмар на захід сонця,
До вечірніх, пурпурових,
Простягла сердито руку.

Гнівно сонце опускалось
І палило за собою
Небо полум'ям червоним,
Як степи отаман палить,
Коли ворог настигає.
Нагло місяць, сонце ночі,
Вилітає із-за хмари
І