Читати книгу - "Квіти на снігу"

тіло, піднімав його з дерев’яного лежака, гнав по артеріях кров і наповнював це сіре, гнітюче життя сенсом. Мозок уперто прокручував варіанти втечі, а очі никали мерзлою землею, ніби сподівалися побачити в ній якийсь потаємний хід, який би вивів мене на волю. Якось між високими штабелями дров та купами обрізаного гілля з повалених дерев мій погляд наштовхнувся на невеличку довгасту ямку розміром із дерев’яні ночви. Ямка неглибока, але таку сухоребру здихлю, як я, вона повинна була вмістити. А якщо зверху ще й чимось прикидати… якщо закидати, скажімо, дровами… а під дровами ж можна дихати…

Спочатку я обмірковував, кого б попросити про таку незвичну послугу. Але мій насторожений внутрішній голос підказував, що довіряти не можна нікому. Чекав дня, вибирав сприятливу мить, коли поблизу заглибини нікого не буде і я зможу прокрастися між штабелями, покласти в неї своє згорнуте калачиком тіло й попливти в ній, як у човнику, нестримною течією часу.

Така мить настала. Зміна добігала кінця. Насувалася негода. Рвучкий вітер поквапливо наганяв темні отари хмар, сутінки щільно огортали ліс, біля ділянки із залишками вирубки ні душі. Я прокрався до того рівчачка, влігся в ньому, гачкуватою гіллякою потягнув на себе складену поруч купу полін – дров’яна стіна посунулася на мене, упала, мало не прибила своєю вагою. Але я й не ойкнув. Лежав, вдихав п’янкий запах соснини й чекав, коли лісоповал спорожніє. Тільки-но через продухи між полінами темно глипнула ніч, вибрався з-під завалу, прислухався й кинувся навтікача. Вирішив: треба бігти, бігти й не зупинятися, щоб добратися якомога далі, поки не спохопилися. Години за дві був уже біля колії, видряпався на платформу, вантажену лісом, і причаївся. Від радості, що таки зумів утекти, аж не тямився. Але доїхати вдалося тільки до Сольвічегодська. Звідти назад у селище під конвоєм.

– Тебе зразу пришльопнути, як собаку, чи трохи помучити? – дихнув мені в обличчя перегаром Одноріг і націлився в мене оброслою чорними волосинами бородавкою, припасованою прямісінько над переніссям.

За кольором цього круглого наросту, що й дав прізвисько начальникові охорони, можна було дізнатися й про кількість алкоголю, яку той спожив, і про рівень люті в його крові. Наразі вони аж зашкалювали: бородавка стала темно-бордовою із синім відливом. Отже, Одноріг і справді міг мене пристрелити. Але чомусь передумав. Раптом криво посміхнувся.

– Любішь бєгать? Харашо! Будешь бєгать!

Наступного дня під кінець зміни начальник охорони особисто явився на лісоповал. Пройшовся вздовж колони, яка рушала до бараків, і тицьнув у мене пальцем.

– Стаять! Два шага вперед! Вокруг паляни бєгом марш!

Я робив коло за колом навколо вирубки, а він стояв і посміхався, аж поки я не впав. Наступного дня все повторилося. І третього, і четвертого, і п’ятого… Моє виснажене роботою й біганням тіло волокли до бараку, як мішок із тирсою, і кидали на нари. Від вечері на той час уже не залишалося й сліду, і я засинав тяжким сном, не маючи й ріски в роті. А вранці знову робота. Відчував, що довго не протягну. Одноріг, казали, уже з кимось заклався, скільки днів мені залишилося на цьому світі сніг топтати. Та і його дні в таборі вже були злічені. Уночі, повертаючись із чергової пиятики, він влупився чолом об двері – на ранок його бородавка нагадувала велику синю порхавку, а під обід його повезли до шпиталю в Сольвічегодськ. Відтоді я його не бачив.

Майже рік я валив ліс, їв баланду, ходив на політінформації. І весь цей час денно й нощно виношував у голові план нової втечі. Продумував, яку пору року краще вибрати (вирішив, що літо), як буду їхати, де виходитиму й робитиму пересадки, де йтиму пішки, як обминатиму дороги; вивідував і запам’ятовував розклад руху потягів.

До літа не витерпів. Утік у березні. Із селища вибрався так само. Але цього разу вже не поспішав вилазити з-під дров’яного завалу, лежав майже дві доби, поки мене не перестали шукати поблизу лісоповалу й на найближчих станціях. Третьої ночі, геть задубілий, вибрався з-під дров, пробрався на платформу з деревиною, проїхав зупинки три й зістрибнув. Три дні пробирався лісами вздовж колії. На світанку четвертого купив квиток у загальний вагон пасажирського потяга – до найближчої станції (треба було економити гроші), далі – зайцем, інколи під сидіннями в загальних вагонах. Кілька разів змінював потяги й товарняки. Я не розслаблявся ні на хвилину, небезпека загострила мої слух і зір, страх бути спійманим зробив мене надзвичайно обережним – як лісовий звір, я на відстані відчував чужі запахи, вловлював підозрілі звуки, передбачав розставлені пастки, обминав їх і рухався далі. І все ж ця мандрівка також могла обірватися.

Це сталося вже перед Москвою. Я купив квиток у загальний вагон до найближчої станції, але не вийшов на ній. Як завжди, примостився посеред вагону – так, щоб можна було бачити двері з обох боків й у разі небезпеки вчасно пробратися до виходу або заховатися під сидіння. Чахкання потяга, нічна задуха в напханому людьми вагоні, похропування з усіх боків… Мені здавалося, що я тільки на мить провалився в сон, лише на якусь секунду-другу. Схопився від того, що хтось торсає за плече. Зі сну не міг зрозуміти, де я й хто переді мною. Чоловік у форменому картузі дивився на мене й мовчав. Я також мовчав і дивився. Відчував, як холонуть пальці рук і ніг, прислухався до безладного гупання серця, безпорадно зіпав ротом і подумки молився.

Що він угледів тоді у моїх розширених зіницях, той суворий залізничний службовець із потворним рубцем на шиї, що грубо випинав з-під коміра шинелі? Що прочитав у моєму затерплому погляді? Може, у нього десь такий же син, як я… А може, того холодного весняного досвітку на терезах душі чоловіка просто переважила Людина, а не Контролер… Він постояв, мовчки повернувся й пішов далі. Тоді я вперше зрозумів: є система з її залізними законами й капканами, але є й просто люди, які навіть в умовах найстрашнішої системи можуть вибирати