Читати книгу - "Квіти на снігу"

Я відчув, як раптом замлоїло в ямці під грудьми, перед очима попливли жовті кола.

– Та що ти там бурмочеш, ніби три дні не їв, мать твою? Голосно читай! – Чоловік нервово закрокував навколо столу, постукуючи по ньому вузлуватими пальцями.

Я читав, а в голові схарапуджено металися думки: як цей вірш потрапив до рибоокого? Хто міг вирвати аркуш із мого потаємного зошита, якого я нікому жодного разу не показував?

– Ну, упізнав своє писаніє, поет хрєнов?

– Це не моє.

– Не твоє?! А чиє?

– Не знаю.

– А почерк чий?

– Тут же друковані букви.

– Ти диви, справді друковані… Мда… Мда… Неси-но свої зошити. Ні. Хай директор принесе, а то ти ще загубиш дорогою. Чи сам загубишся, мать твою… Бігай потім за тобою лісом.

Директор витрусив із торбини на стіл дві книжки й кілька зошитів. Але в жодному з них не було вирваної сторінки. Мене посадили у «воронок» і повезли додому. У землянці хіба що мокрих стін не роздовбали, але також не знайшли нічого. Той зошит наче крізь землю провалився. Та й що такого цікавого вони б там знайшли? У ньому було десятків два віршів про моє перше кохання, у якому я й сам собі ще боявся зізнатися, і ось один такий, про колгосп… Хтось вирвав аркуш із крамолою, а самого зошита забрав і заховав. Та так заховав, що тепер я й сам не знаю, де його шукати. Але навіщо? Навіщо він це зробив? Міг би віддати рибоокому весь зошит. Тим більше, що всі інші вірші я просто писав, а не виводив друкованими літерами, і вони могли б «без суда и следствия»…

Мене допитували ще кілька днів. Цибатий кричав, що він і так точно знає: «Це твій, бандитський вилупку, пасквіль на власть, яка принесла в цю діру, у цю лісову глухомань і колгоспи, і заводи, і культуру, але такі неблагодарні тварі, як ти, не вміють оцінити те, що їм на блюдечку з голубою кайомкою подали», – моє зізнання йому до дупи, але він звик розв’язувати язики й не допустить, щоб його за носа водили. Та той крик розбивався об моє мовчання, як горіхи об стіну. І до нас знову приїхали вночі. І знову все повторилося, як тоді, коли забрали тата.

– Ну що, нєвєста з тілі-тілі-тєста, підросла? – реготнув до Марійки той самий, дебелий. – Я ж тоді казав, що ми тебе оставляємо, але поки що. От тепер приїхали сватати. Брат твій женишка тобі підшукав. Знаєш, як звати його, женишка тоєсть? Сибір. О, то пацан шо нада! Крепкий, здоровий, як бугай, тільки холодний дуже. Ну нічого, ти ж гаряча, розігрієш його, так сказать, розтопиш своїм пламенним серцем його вічний лід. Ха-ха-ха… Ну що ти носа вернеш, чого кривишся? Сибір тобі не нравиця? Понравиця, полюбиш, як миленька. Ще не такі полюбили.

Посватали нас аж у Сольвічегодський район Архангельської області.

Привезли вночі, висадили в засніженому полі під величезною чорною підковою лісу. Мороз аж шкварчить. Сплюнеш – а на сніг не слина, а крижинка падає. Мама, така знесилена довгою дорогою, що й говорити вже не могла, прошепотіла нам із Марійкою, щоб ми бігали або хоч ходили, ходили й не зупинялися. Сама вона вже не мала на те сил. Ми всю ніч бродили слідом за такими ж, як самі, виснаженими, напівпритомними, бродили по колу, утоптуючи сніг і зігріваючи себе рухом. Страшенно хотілося зупинитися, упасти на рипуче білосніжне простирадло поля й заснути. Сон марою волочився за нами, чіплявся за руки, гирями зависав на ногах, солодко цілував у повіки. Хтось, бувало, і піддавався тим поцілункам, а тоді падав, мов підкошений. Коло на мить сповільнювалося, піднімало свою ледь теплу загублену ланку, ставило на ноги, здмухувало з неї важкий наліт сну та снігу, приводило до тями, прилаштовувало до себе й рухалося далі. Адже зупинка означала смерть.

Тільки-но засірів ранок, коло розпалося й потягнулося на звуки вантажівок, що загуркотіли від лісу. Ті, хто не ходив у колі, уже не почули рятівних звуків автомобілів, не підвелися зі снігу. Ми вкинули мерзлі трупи в обледенілий кузов однієї з машин, в інші сіли живі. Ох мамо, мамо… Нащо я дозволив вам тоді заснути?!

Марійка відійшла за рік. Кашляла дуже. Коли табірний наглядач виштовхував її того ранку з бараку на лісоповал, вона аж палала, а привезли сестру звідти холодну як лід. Я дивився на неї й навіть плакати не міг – щось клекотіло в грудях, і сльози згоряли в тому клекоті, не докотившись до очей, – тільки стискав кулаки й потай присягався, що нізащо не залишуся тут. Нізащо! Навіть якщо мені суджено буде вирватися на волю лише на день чи й на годину, а далі загинути, усе одно втечу.

Думка про втечу не полишала мене ні вдень, ні вночі. Вона стала тим маленьким невидимим двигунчиком, який щоранку заводив моє