Читати книгу - "Подорож «Пройдисвіта»"

— Гав, — подав голос Боба. — А де наша п’явочка?

— Вона щось забула на дні, — відповів Сашко. — Мене більше хвилює, куди це ми з нею заїхали.

І точно, вони так захопилися боротьбою з п’явкою, що зовсім не помітили, як втратили Карасика-Опанасика з поля зору та запливли невідомо куди.

— Карасику! Карасику! — почав гукати Сашко. Але у відповідь стояла мертва тиша. Через деякий час почало темніти і вода ставала все більш каламутною.

— Няв! Мамко-кицько, — заскиглив Васька, — здається мені, що ми ліземо просто в пащу до Муляки-Замуляки!

— Гав! Мовчи, а то накаркаєш, — гримнув на нього Боба.

— Чи ж я тобі ворона, щоб каркати?! — здивувався Васька.

Він ще хотів був щось додати, та раптом на човен впала велетенська тінь. Це гігантська Щука-Злюка стрімко прошелестіла поряд. Здалося, що поряд з ними рухається величезна стіна. Човен з мандрівниками хвилею відкинуло вбік, але, на щастя, Щука-Злюка не звернула на нього уваги. Мабуть, подумала, що то якийсь жук несмачний метляється.

— Няв! Мамко-кицько, Бобо, ти бачив коли-небудь підводні потяги? — прошепотів Васька, боячись, щоб його не почула Щука-Злюка.

— Гав! Така з’їсть і навіть не помітить, — також чомусь прошепотів Боба.

— Здається мені, що треба звідси тікати, — сказав Сашко. — Одне лише питання — куди, навкруги така мряка.

Справді, навколо всюдихода булькала каламуть, і було зовсім не зрозуміло, де знаходиться чиста вода.

— Гав! — озвався Боба. — Пропоную весь час пливти прямо, допоки не допливемо до берега. Там ми розвернемося, і може, якщо пощастить, у когось нормального запитаємо, де їхній король, цей славнозвісний В’юн Чотирнадцятий.

— Це слушна думка, — погодився Сашко. — Головне, аби нас не проковтнув хтось у цій каламуті. Тому краще збільшу швидкість — так безпечніше.

Через деякий час зовсім стемніло. «Пройдисвіт» стрілою мчав через мрячну каламуть, намагаючись вирватися із її обіймів.

— Няв! — озвався Васька після тривалого мовчання. — Якщо ми з такою швидкістю вріжемося у берег, то перелякаємо там всіх кротів. А самі на цей раз справді станемо млинчиками разом із «Пройдисвітом».

— Гав! Все одно це краще, ніж біфштекс для Щуки-Злюки, — заспокоїв його Боба.

Врешті-решт всюдихід почав вириватися на світлу воду, і мандрівники повеселішали. Васька з цієї нагоди навіть виліз із-під стільця.

І раптом — БУХ! Здалося, «Пройдисвіт» із усього розмаху врізався в щось велике і… живе. Це живе виявилось гігантською зеленою істотою. Вона плавала в озері, зіткнулась із всюдиходом мандрівників і мимоволі осідлала його.

«Пройдисвіта» добряче струсонуло, через що Боба і Васька разом зі стільцями граціозно підстрибнули до стелі. Добре, що Сашко після сутички з п’явкою був готовий до всіляких несподіванок. Він встиг міцно вчепитися за кермо та почати плавно зменшувати швидкість. Йому не дуже заважало навіть відчайдушне репетування істоти, яка безпорадно вовтузилась зверху на всюдиході:

— Кватуйте, кватуйте, кватуйте!

Нарешті «Пройдисвіт» зупинився, і несподівана пасажирка з розпачливим стогоном сповзла у воду. Швиденько відпливши від всюдихода, вона з острахом повернула голову назад. Тільки тепер мандрівники змогли роздивитись, що це дуже велика — як на їхній маленький тепер зріст, — але звичайнісінька озерна жаба. Більше того, довкола ще зібралося із добрий десяток таких добряче збільшених жаб. Неподалік виднівся берег, порослий велетенськими заростями комишу. Наступила тиша.

Обережно відриваючи себе від стільця, Васька тихесенько запитав у Боби:

— Ти часом не знаєш: жаби котів їдять?

— Боюсь, що і собак також, — прошепотів у відповідь Боба.

— Вибачте, що так трапилось, — звернувся тим часом Сашко до велетенської жаби, яку вони катали на човні. — Ми не хотіли вас налякати.

Тут всі жаби раптом голосно зарахкали своєю жаб’ячою мовою. Вона була схожа на людську, тільки перший склад будь-якого слова був «Ква».

Тому якщо потрібно сказати «Добрий день», то по-жаб’ячому це звучить так: «Квабрий кваень!» Через це мандрівники просто нічого не могли зрозуміти. Нарешті жаби трохи притихли, а двоє з них кудись швиденько попливли.

— Кване квазуміємо, — сказала головна жаба, трохи заспокоївшись. — Квакайте!

Васька, почувши це, штурхнув у бік Бобу і сказав:

— Чув? Квакай!

— Так я і квакаю, — відповів Боба, зрозумівши, що жаби просять почекати.

— Так ти голосно квакай, щоб усі чули, — наполягав Васька.

— Квамовчи, тьху ти, помовчи, — обірвав його Сашко, помітивши, що дві жаби щосили тягнуть до човна жабу-ропуху, а та впирається. Нарешті ропуху кинули на величезний листок латаття, і вона трохи заспокоїлась. Потім повернулась