Читати книгу - "Рексьо і Пуцек"

Кошенята проте довго пам’ятали, як Малгося бавила їх у пральні і як добре було їм спати під її крилом. Вони приходили до неї. Малгося пригортала їх до себе і дбайливо вкривала крильми.

Отака була Малгося! І мала вона ще один талант, справжній талант! Здогадувалася, чого ми від неї хочемо, і старалась те зробити. Навдивовижу легко навчалася також різних штук. Досить було показати їй, чого від неї сподіваються, вона позирала примруженим оком і казала:

— Оце й усе? Будь ласка!

І робила все якнайкраще. А як цим пишалася! Не думайте, ніби тварини не люблять, щоб ними захоплювалися! Вони дуже чутливі до людської похвали!

Малгося чудово знала, коли нам приносили пошту, й чекала біля хвіртки. Непокоїлася, коли поштар запізнювався, і вичитувала йому за це. Брала в нього листи й газети і приносила нам на ганок. Досить було, коли ми сиділи на лаві в садку, звільнити місце і сказати:

— Малгосю! Йди до нас! Що це таке! Де це ти?

— Ось я! — ту ж мить озивалася вона — і вже сиділа на лаві.

Іще багато, багато різних штук уміла наша Малгося. Найбільше, однак, любила вона танцювати. Танцювала гусячий фокстрот, як ми його називали. Тільки-но ми засвищемо якусь веселу мелодію — Малгося починає кружляти й вимахувати крильми. Коли вона танцювала, то забувала про все. А коли замовкала музика, вона зупинялась і здивовано дослухалася. Потім невдоволено позирала на нас і зчиняла крик:

— Що ж це таке? Де музика? Чого ти не свистиш?

І нетерпляче ждала, ту ж мить ладна піти в танок. Що ми мали робити? Свистіли й усміхалися, дивлячись на веселі вихиляси гуски-танцюристки!

Хіба міг хтось із нас подумати, що саме через цей Малгосин талант ми втратимо її?

Одного літнього дня приїхав до нашого містечка мандрівний цирк. Ми не цікавилися тим цирком. Хтось розповів, що там виступають дресировані собаки, що вони ходять на передніх лапах, головою донизу. Ми добре розуміли, яка то мука для тварин, і в цирк не пішли!

Зате цирк прийшов до нас.

Якось удень, коли Малгося пречудово танцювала свій фокстрот, я побачив незнайомого чоловіка. Спершись на паркан, він милувався нашою танцюристкою.

— Продайте мені гуску! — гукнув він до мене.

— Я не віддаю тварин, що живуть у моєму домі, в чужі руки. Вони — мої друзі, — відповів я.

Він засміявся. Пішов. Назавтра Малгося зникла. Поїхав і цирк.

Шукав я Малгосю, де тільки міг. І не знайшов…

Якщо ви побачите коли-небудь у цирку гуску-танцюристку, покличте її: «Малгосю!» Вона мала темпу цятку на лівому крилі, не забудьте! Покличте: «Малгосю!» — і якщо вона погляне на вас своїми розумними очима й відповість: «Це я!» — перекажіть їй од мене, що я її ніколи не забуду.

Усілякі тварини, що жили в нас на подвір’ї, попадали до мене випадково. Не пригадаю, щоб я купував собі собаку чи кота. А тим часом бувало, що на подвір’ї в нас швендяли одразу п’ять псів, кілька котів, їжак, галка, вчена гуска, з якою ми розмовляли, як із людиною. А про качок, курей уже й говорить нічого — їм можна було й лік загубити.

Зате треба згадати ворона Піпуся, — особу, що з усіх боків заслуговує на увагу. Випадок подарував нам його мало не з шкаралупи. Вороненятко тільки-но вбилося в пір’я і довкола дзьоба мало жовтий пушок — одне слово, пташине немовля, або як ще кажуть, — жовторотик.

Змалку Піпусь мало чим нагадував справжнього птаха. То був просто завжди роззявлений дзьоб, що стрибав на двох лапах. З того дзьоба вихоплювалося хрипке «Карррр!». З ранку до вечора! Ну справжня тобі сурма! Цей дзьоб намагався вхопити все, що йому траплялося. Палець — то й палець, мотузочок — то й мотузочок, дрючок — то й дрючок. Скатерка на столі, собачий хвіст, голова живої курки — йому все подобалось!

За цю зажерливість Піпуся, звісно, не раз карали. Та це його мало засмучувало. Аж після того, як він одного разу проковтнув добрячий шматок мила і два дні просидів набурмосений, настовбурчивши пір’я і втративши інтерес до всього на світі, він став трохи обережніший.

Та минуло небагато часу, і Піпусь спробував проковтнути півметрову тонку гумову трубку. Що було! Вороненя гасало по двору, мов навіжене, горлало, вимахувало крильми, а з дзьоба в нього стирчав кінець трубки. Нарешті хтось зглянувся на нього й витяг трубку. Піпусь випив геть усю воду