Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— Там гарячіші, — пояснює він. Кидає без нагляду свій товар і разом із нами вирушає метрів за сто до іншої жаровні.

Турецька екзотика виявилася досить специфічною на смак: маснуватою і якоюсь ніби глевкою. Іншим, щоправда, каштани сподобались.

Крізь велелюддя неспішно прошкуємо проспектом донизу. Стільки народу на вулиці я не бачила з часів Майдану. Тут ніхто нікуди не поспішає. Звучать слова найрізноманітнішими мовами й діалектами. Ну, точнісінько тобі Вавилонське стовпотворіння.

Назустріч поволеньки рухається старовинний трамвай з відкритими кабінами спереду і ззаду. Пам’ятаєте восьмий маршрут, що курсував у Києві років двадцять тому від Університету Шевченка до Солом’янської площі. Це щось схоже. Тільки набагато старіше.

Проїхала на мотоциклі пара поліцейських, озброєних автоматами. І знову жодного транспорту. Лише пішоходи. У магазинах майже немає покупців. Продавці, а о цій порі це одні лише чоловіки, радо кидаються назустріч кожному, хто загляне у настіж розчинені двері. З цікавості приціняємось до одягу й взуття. Порядок цифр такий самий, як і в Києві. Тільки не в гривнях, а в лірах. Тобто усе майже у вісім разів дорожче. А ще казали, що в Туреччині речі дешеві!

У бічних вуличках, на яких і двом мулам з візками не розминутися, розмаїття маленьких ресторанчиків, де у присутності клієнта приготують вибрані на його смак рибу, креветки, омарів та ще бозна які морські делікатеси. Зазивайла запрошують до ресторанчиків, мало не хапаючи перехожих за руки. Але після вечері на теплоході їсти зовсім не хочеться.

Вздовж тротуарів виставлені також найвишуканіші овочі та фрукти. Око мимоволі фіксує цифри на цінниках. Вони такі, як і в Києві. Тільки у лірах, а не в гривнях.

— Якщо хочете, щоб вас не затягнули у ресторанчик, не встрявайте в розмови із зазивайлами, — повчав нас Саша. — Бо не встигнете й оком змигнути, як опинитесь за столиком і вправний офіціант подасть найдорожче з того, що ви й не подумали б замовляти. Та ще й такий лемент здійме, що витрусите кишені до останньої ліри, аби тільки він не викликав поліцію.

— Взагалі, Стамбул специфічне місто, — повчально говорила Зоя. — Тут можна торгуватися всюди. Навіть в аптеці. Але торгуватися треба не після того, як узяли в руки товар чи приїхали на таксі куди треба, а заздалегідь. Бо потім буде пізно — неприємностей не оберешся.

Тісними крутими вуличками, раз-по-раз поступаючись дорогою автомашинам, які із упертістю мулів дерлися назустріч, спустилися на набережну. І потрапили до рук зазивайлів із ресторанчиків що носять ностальгійні для «совків» назви: «У бабушкі», «У дєдушкі», «Калінка» тощо. Тут зазивайло, буквально хапаючи нас за руки обіцяє пригостити найсмачнішими у Туреччині велетенськими креветками із найсвіжішим місцевим пивом. Пиво по 5 доларів, а креветки — по вісім.

— Чому так дорого? — обурюється наш Саша. — Місяць тому були ж тільки по п’ять.

— Статус Стамбула змінився, — ніби дітям пояснює зазивайло. — Ми виграли конкурс серед європейських міст. Тому й ціни відповідні. Але я дам вам великі порції.

Пиво дійсно виявилося смачним. Креветки взагалі перевершили усі наші сподівання. Та й публіка «У бабушкі» виявилася приємною і ненав’язливою. Ніхто не пхався знайомитися, не ліз цілуватися… Відпочивай собі донесхочу.

Але після напруженого дня, а тим більше сповненого враженнями вечора нам кортіло іншого відпочинку. В каюті. Під ковдрою. Удвох на самоті.

— А як вам стамбульський Гранд-базар? — поцікавилась Ліда.

— Не знаю, ми з Валею по базарах не швендяли. Найняли таксі. Водій непогано розмовляв російською. Тож спочатку звозив нас у резиденцію Вселенського Патріарха Варфоломія. А потім — у квартал гуртових ювелірних лавок. Там і залишили свої валютні запаси. А потім з легким серцем і майже порожніми кишенями гуляли нічним Стамбулом.

— Дорогою додому, — згадувала Зоя, — ми з Сашею знову переживали таку чудову штормову ніч, про яку можна тільки мріяти…

Стамбульські спогади затягнулися мало не за північ. А потім Зої ще довго снився чи то штормовий секс, чи, може, сексуальний шторм. І вона аж занадто любосно стогнала й зітхала уві сні.

Ліді ж приснився не бачений ніколи чорноокий вусатий турок, який робив з нею таке, про що порядна жінка соромиться навіть мріяти.

І лише Микола, якому випало долати ніч на верхній полиці, боячись гепнутися донизу, крутився у тривожному напівсні, ніби в’юн на розпеченій пательні.

Оспіване десятками, якщо не сотнями прозаїків і поетів, сатириків і гумористів місто того похмурого ранку мало зовсім непрезентабельний, або, як сказав би корінний одесит, блідий вигляд. Воно зустріло наших подорожніх густим туманом. Правда, невдовзі той туман розвіяло легким бризом. Але яскраве квітневе сонечко вперто ховалося за важкими мокрими хмарами, з яких ось-ось мав бризнути рясний дощ.

Хоч лише вісім днів тому у місті яскравим велелюддям вирувала традиційна гуморина, від свята радості і сміху не залишилося майже нічого навіть на самій Дерибасівській. Лише на одному з будинків сором’язливо затуляв облуплену штукатурку ще свіжий транспарант: «Одесити! Пересміємо усі міста!».

Стояв звичайний ранок робочого понеділка. Тож усі, хто ще мав роботу, поспішали на службу. А ті, хто її позбувся, сиділи по домівках, свято вірячи в те, що у такий нещасливий день годі й сподіватися на удачу. І лише поодинокі власники кішок та собак, вигулювали у скверах своїх кревних родичів.

Залишивши речі у камері схову, наші подорожні вирушили у місто. Поки Микола купував Ліді цигарки та прицінявся до консервованого чистого одеського повітря, жінки відійшли вже далеченько і навіть прилаштувалися у коротеньку чергу на маршрутне таксі. Обидві були надуті так, ніби він покинув їх напризволяще серед натовпу ґвалтівників. Маючи досвід спілкування у подібних ситуаціях з колишньою дружиною, Микола не промовив жодного слова. Тільки тихо став поруч із ними.

— Мужчина! — присікалася до нього якась бабушенція. — Куда ви прьотєсь без очєрєді?

І тоді втрутилася Зоя: