Читати книгу - "Пригоди українців у Анталії"

— А ви не бачите, що він наш?

— Нада пєрдупрєждать! — не вгамовувалася стара. — Мало хто шляється тут спозаранку!

— Якщо ви претендуєте, то він не продається, — пожартувала Ліда.

— А поторгуватись? — стромила свого носа молодичка середніх літ.

Але торг не відбувся. Бо саме підійшла маршрутка і своєю появою зіпсувала увесь шарм легенької вуличної перепалки.

Маршрутним таксі вони дісталися Дерибасівської — вулиці, про яку мріють усі, хто бодай щось читав про перлину біля моря з чарівним іменем Одеса. Але ніякого шарму наші подорожні на Дерибасівській не помітили. Жінки сфотографувалися на лавочці поруч із Утьосовим, навіть посиділи у нього на колінах. Потім прогулялись у скверику біля фонтана.

Може ці місця й дорогі серцю справжнього одесита, але пересічному мандрівникові вони не говорять нічого. Тож наші герої потовклися біля зачиненого о такій порі знаменитого Ґамбрінуса, помилувалися зразком одеського живопису на фасаді протилежного будинку. Та й подалися наосліп у пошуках забігайлівки, у якій можна недорого поснідати.

Продефілювали Катерининською, перетнули Ланжеронівську і провулком Чайковського дісталися Думської площі. Постояли біля зачинених дверей знаменитого Театру опери й балету…

Так і не знайшовши гідного уваги закладу, Приморським бульваром дісталися до знаменитих Потьомкінських сходів. А коли, влаштувавшись на знаменитому каналізаційному люкові, Микола став фотографувати своїх супутниць на тлі схожого на фалос бронзового сувою в руці засновника Одеси Дюка Де Ришельє, до жінок підкрався якийсь дрібненький песик і, задерши ногу, помочився на Лідині штани.

Помітивши, яку шкоду зробив його менший брат, старенький одесит на тремтячих ногах причимчикував до жінок і зі словами: «Мадам, я дико вибачаюсь за його невихованість!» — нагнувся, щоб поцілувати Лідину руку.

— Пусте, — ніби нічого не трапилося, відповіла та.

Микола, для якого Одеса була містом татової студентської юності, адже той перед війною закінчив місцевий учительський інститут, а ще містом, у якому в Миколиній уяві й досі жили герої одеських оповідань Ісака Бабеля, хотів було розпитати старенького, як потрапити, наприклад, до знаменитого Другого єврейського кладовища. Але якийсь бісик сіпнув його за язика.

— Скажіть, це у вас кокер чи, може, спанієль, — почув він власний голос.

— Такі да, — мовив дідусь. — А ви цікавитесь собаками?

— Щоб так да, то ні, — відказав Микола й нарешті запитав перше, що спало на думку:

— Ви не підкажете, як потрапити на Госпітальну вулицю?

— А ви шьо, шпійон? — продовжував приколюватись древній одесит.

— Та побійтеся Бога, ні!

— Тоді шьо ви мені морочите голову паролями?

— Якими ще паролями? — здивувався Микола. — Мені просто хочеться краєм ока глянути, де був постоялий двір Любки Козак, — пояснив він.

— Завєдєніє мадам Шнейвейс почило в Бозі. Не пізніше, як позаторік будинок зруйнували, — зі смутком у голосі мовив таки справжній одесит.

— А, може, вцілів будинок Менделя Крика на Софіївській, 17? — не здавався Микола.

— Шьоб я так жив, як ви мене не дурите! — вигукнув респондент. — Вам шьо, цікаво поприколюватись?

— Перестаньте мати мене за приколіста, — підлаштовуючись під співрозмовника, мовив Микола. — Я вперше стою ногами на священній одеській землі.

— А звідки ж наш прононс? — допитувався одесит.

— Ви гадаєте, шьо дядю Ізю читають тільки в Одесі? — далі кривлявся Микола. — Та його знають напам’ять не лише Жмеринка і Вапнярка, а й провінційний Гайсин.

— Ви з самого Гайсина?

— Якщо ви думаєте, то помиляєтесь. Я з Києва. Але я вам відкрию секрет. Там також читають Бабеля.

— Тоді знаєте, шьо я вам скажу на ваше запитання? Будинок Криків теж вже апейгеле.

— То що, від тієї Одеси вже нічого не залишилося?

— Як то не залишилося?! — ображено вигукнув співрозмовник. — А я?!

Потім Ліда із Зоєю почали розпитувати старенького, де в Одесі можна недорого й смачно поїсти, а де побачити щось цікаве. Але древній одесит нічим не міг їм зарадити. Бо вже давно не вибирався у місто далі кварталу, в якому живе.

Місто Леоніда Утьосова і Віри Інбер, Юрія Олеші і Саші Чорного, Валентина Катаєва і Едуарда Багрицького, Іллі Ільфа і Євгена Петрова, Аркадія Аверченка і Олександра Вертинського, Костянтина Паустовського і Михайла Жванецького, нарешті самого Ісака Бабеля, ховало від наших подорожніх усі свої принади під облупленою штукатуркою колись шикарних архітектурних шедеврів. Минулі покоління одеситів перетворили ті шедеври спочатку на звичайнісінькі комуналки, а пізніше на ізольовані помешкання, які, принаймні з фасадів, були занедбані до неможливості. Тож, потинявшись серед цієї сірятини, наші подорожні подалися в аеропорт. Хоч, правду кажучи, даремно поспішали. Адже до початку реєстрації на їхній рейс було ще далеко, як до неба рачки.

На жаль, у вокзалі Одеського аеропорту працювала лише єдина поганенька забігайлівка, де можна випити бурди, що віддалено нагадує каву. А про те, щоб ситно і смачно пообідати, нічого було й мріяти. Тож, залишивши жінок стерегти речі, Микола сів на маршрутку й подався до найближчого торгового центру за продуктами. Поки він купував ковбасу та інші наїдки, Зоя знову почала відкривати перед Лідою стамбульські секрети.

— Уявляєш? — говорила вона, — уже в часи Роксолани у турків була дуже сильно розвинута цивілізація. У гаремі, куди ми ходили на екскурсію, у ті часи були холодний і гарячий водогони і навіть каналізація. В туалетних кімнатах стояли унітази. Точнісінько такі, як тепер. Тільки не керамічні, а металеві. Ну, знаєш, як у спальних вагонах на залізниці. Дружини і наложниці султана приймали ванну і душ, коли забажають, не виходячи за межі гарему.

— А що ще цікавого ви бачили? — допитувалася Ліда.

— Коли чесно, — вела далі Зоя, — у древньому Константинополі, який з часів Османської імперії називається Стамбулом, стільки історичних пам’яток, що не тільки за один день, а й за кілька місяців усі не обійдеш. Нас спочатку повезли у меморіальний комплекс Сулейманія. Там розташовані мавзолеї нашої Роксолани і її чоловіка, Сулеймана. До