Читати книгу - "Тайлер вчиться дружити"

Тато Майка прилаштував мольберт коло самісінького синового ліжка. Тепер юний художник міг малювати скільки йому заманеться, навіть лежачи.

Майк швидко відібрав світлину, з якої мріяв намалювати картину. На ній був атлантичний ту́пик за секунду до зльоту. Пташка розгорнула крила і вже відштовхнулася від скелі, але кінчики її кігтиків все ще торкалися каменю.

Майк так захопився роботою, що медсестрам доводилося віднімати в нього пензлик, щоб хлопець міг поїсти й поспати.

Та ось картина була написана. Подивитися на роботу зібралася вся родина.

— Він ніби живий, — захоплено вигукнув тато.

— І зараз злетить, — додала мама.

— Дивовижно, скільки життя в цій картині, — погодився лікар.

Коли фарби висохли, Майків тато відвіз картину до Художньої галереї. Учасники конкурсу повинні були подати свої роботи заздалегідь, щоб члени комісії могли прийняти рішення й присудити призи.

Майка незабаром мали виписати, і тут виникла ще одна серйозна проблема. Позаяк хлопчик зламав обидві ноги, він не міг ходити на милицях. Треба було купити візок. Родина Майка була не дуже заможна, а добрий візок коштував дорого. Мама й тато сушили голову, як знайти вихід із цієї складної ситуації.

А тим часом Дженні все ж таки зібралася до містера Файна — літнього фотографа, який допоміг зробити такі чудові світлини. Вона спекла солодкий кекс, і вони разом із Тайлером пішли в гості.

Усі стіни у фотоательє містера Файна були обвішані знімками: чорно-білі старовинні портрети, яскраві сучасні пейзажі, химерні колажі… Але погляд дівчинки відразу зупинився на великому знімку — одному з тих, який вона зробила для Майка.

— Дивовижний кадр, чи не так? — почула Дженні за собою ласкавий голос.

Дівчинка обернулася й побачила літнього сивого чоловіка. Його добрі блакитні очі оточували промінці зморщок, які в старості з’являються в тих, хто часто усміхається.

— Вітаю, містере Файн, — вигукнув Тайлер, підлітаючи до фотографа.

— Привіт, Тайлере. — Містер Файн простягнув руку до білченятка й двома пальцями обережно потиснув йому лапку. — Невже ти привів до мене Дженні?

— Добрий день, містере Файн, — несміливо проказала дівчинка. — Я прийшла подякувати вам за допомогу. Самотужки ми не впоралися б. Та й ваш фотоапарат став у пригоді.

— Не варто подяки. Я завжди ладен надати допомогу тим, хто її потребує, надто тоді, коли по неї звертається ферiґард.

Білченя радісно закивало головою: йому було приємно відчути себе дорослим.

— А тепер сідайте до столу, питимемо чай.

Дівчинка радо пристала на пропозицію.

— Містере Файн, а звідки ви ді­зналися про ферiґардів? — спитала Дженні.

— О, люба, це давня історія. Колись, іще як я був хлопчиком, зі мною трапилася така пригода: я загубився й ніяк не міг знайти дорогу додому. Маленьке чарівне лисеня на ім’я Ґолді прилетіло до мене на допомогу. Як же я зрадів, коли знову побачив перед собою ферiґарда! — Проказавши це, фотограф погладив білченя по пухнастому лобику.

— До речі, Тайлере, мені дуже приємно, що ти не забув про свою обіцянку й привів до мене цю юну леді. У мене для неї є сюрприз.

Містер Файн вийняв із кишені складений учетверо аркуш паперу й простягнув його дівчинці:

— Цей лист для тебе.

Дженні розгорнула аркушик.

Шановний містере Файн, фотографії, які Ви люб’язно надали для Британського фонду орнітології, заслуговують на велику увагу. Ми хотіли б опублікувати колекцію в щомісячному журналі «Британські птахи».

Ми хочемо укласти з автором світлин договір і будемо Вам дуже вдячні, якщо Ви зможете допомогти в цьому питанні.

З повагою, доктор Клеменс

— Що це означає? — спитала Дженні.

— Я вирішив, що такі чудові фотографії могли б зацікавити орнітологів — учених, які вивчають життя птахів. І надіслав твої знімки до Британського фонду орнітології. Вони хочуть придбати їх для журналу. Але Тайлер не знав ні твого прізвища, ні адреси.

— Вибачте, містере Файн. — Тайлер, зніяковівши, сховав ніс у своєму пухнастому хвості.

— Добре, що ти привів до мене Дженні. Тепер ми зможемо налагодити зв’язок із фондом. Але для цього нам треба поговорити з твоїми батьками. Бо ти ще надто мала, щоб укладати договір.

Так дивним чином Дженні змогла заробити достатньо грошей, щоб купити візок для Майка. Крім того, містер Файн взявся навчати дівчинку мистецтва фотографії. Дженні була щаслива, адже її мрії починали здійснюватися.

Нарешті настав той довгоочікуваний момент, коли двері Художньої галереї відчинилися для всіх учасників конкурсу юних художників.

Діти та їхні батьки з’їхалися з різних міст, щоб дізнатися, хто ж став переможцем.

Майк з усією своєю родиною теж прибув на конкурс. Хлопчик дуже хвилювався. Усі роботи були виставлені в галереї. Учасники та гості могли милуватися ними.

— Ви лише погляньте, як тут багато чудових картин! — нервував Майк. — З-поміж них ніхто навіть не помітить мою.

— Твоя картина обов’язково приверне увагу журі. Вона особлива! — заспокоювала брата Дженні.

— Ти неодмінно станеш переможцем, — почув Майк коло свого вуха шепіт Тайлера.

— Добре, що я сиджу, Тайлере, — прошепотів у відповідь Майк, — а то знову впав би від несподіванки.

— Ой! Перепрошую, — пискнуло білченя.

Нарешті, усе було готово для вручення нагород. Величезний зал, вщерть заповнений дітьми та їхніми батьками, завмер в очікуванні. На трибуну вийшов директор Художньої галереї, який очолював журі конкурсу.

— Мені приємно вітати тут юних художників, їхніх друзів та родичів, — почав він свою промову. — Головним призом переможцеві, як вам відомо, буде стипендія на навчання в Школі мистецтв для обдарованих дітей. Роботи конкурсантів так вразили нас, що члени журі одноголосно присудили стипендії всім переможцям!