Читати книгу - "Тайлер вчиться дружити"

І Тайлер повів свою розповідь.

— Ферiґарди живуть на велетенській синій хмарині. Наше місто не схоже на містечка людей. У нас немає вулиць, і будиночки в нас інші. Ми створюємо для себе маленькі круглі хмарки. Вони висять у повітрі, як бульбашки. Ферiґарди залізають усере­дину, коли хочуть відпочити й здобутися на силі, а сили їм потрібні чарівні.

— А ферiґарди — вони всі білочки? — крізь сон пробурмотіла Дженні.

— Ні, ось, приміром, наш Учи­тель — великий білий кіт. А з-поміж моїх друзів є кошенята, цуценята й навіть ведмежа.

Вії Дженні здригнулися, і дівчинка нарешті заснула. Тайлер залишився з нею і навіював своїй новій подружці солодкі чарівні сни. Він, здається, починав розуміти, що таке дружба.

Ледь прокинувшись, Дженні побігла до мами. Та вже готувала сніданок на кухні.

— Мамусю, доброго ранку!

— Доброго ранку, люба.

— А я знаю, як нам розвеселити Майка.

— І що ти, доню, намислила? Спо­діваюся, це не клоун. Адже його до лікарні не пустять.

— Ні, не клоун. Набагато краще! — засміялася Дженні. — Майк мріяв узяти участь у конкурсі юних художників. Тобі це відомо. Я знаю, як умовити його повернутися до малювання.

— Можемо спробувати. Вчинімо так: ми разом підемо сьогодні до Майка, і ти спробуєш його вмовити. А я попрошу лікаря, щоб він дозволив Майку малювати в палаті.

— Ура! Мамусю, ти найкраща у світі!

— Гей, хто це тут найкращий? А як же я? — почула Дженні татків голос, котрий саме зайшов на кухню.

— А ти — найкращий у світі татко! — просяяло усмішкою личко дівчинки.

— Що це вас так звеселило? — спитав тато, обіймаючи доньку.

— Здається, Дженні знає, як нам розворушити Майка.

— О! Тоді і я вам допоможу. Лише скажіть, що я маю робити.

— Спершу сідаймо до столу снідати. А потім ти відвезеш нас до Майка.

Білченя, невидиме для дорослих, увесь цей час літало побіля Дженні.

— Я ж тобі казала, Тайлере, — прошепотіла Дженні, — що батьки обов’язково нам допоможуть.

Поснідавши, усі вирушили до лікарні. Майк напівсидів у ліжку. Коли хлопець побачив рідних, кволо усміхнувся, та усмішка враз зісковзнула з його обличчя. Батьки заметушилися коло хворого, стали його розпитувати про се, про те, але відповідав він на їхні запитання мляво й неохоче. Потім вони залишили Дженні наодинці з братом, а самі пішли поговорити з лікарем.

— Майку, у мене є для тебе сюр­приз, — сказала Дженні й поклала братові на коліна великий пакунок зі світлинами. — Ти зможеш взяти участь у конкурсі!

Майк дістав знімки з пакета.

— Звідки вони? Я ж не міг їх зробити! — вигукнув хлопчик. — Дженні, ти що — лазила на скелю?

— Не зовсім так, точніше, зовсім не так. Мені допоміг друг. Хочеш із ним познайомитися?

Тайлер підлетів ближче. У повітрі раптом розсипалися іскри, і Майк побачив поперед себе маленьке крилате білченя.

— Це Тайлер. Він чарівний захисник, — пояснила Дженні.

— Здоров був, Майку, — привітався ферiґард.

— Ти? Це твій голос я чув на скелі? — скрикнув хлопчик.

— Пробач, я не хотів тебе налякати. — Тайлер м’яко сів поруч із Майком.

— Тайлер допоміг мені зробити фотографії. Він дуже добрий. Ти ж вибачиш йому? — заступилася за ферiґарда Дженні.

Майк поглянув на білченя, яке благально дивилося на нього, й обережно торкнувся його крила.

— Та вже ж! Я пробачаю тобі, Тайлере.

По тому, розглядаючи світлини, хлопець пожвавішав.

— А тепер розповідайте, як ви спромоглися зробити такі гарні знімки.

— Ну-у-у… — трохи збентежилася Дженні. — Спочатку Тайлер зменшив мене, а потім ми з ним облетіли всю скелю…

— Зменшив? Облетіли?.. — Майк не йняв віри тому, що почув. — Хіба це можливо?

— А хочеш, я й тебе зменшу? — завваживши Майкову розгубленість, весело запропонувало білченя.

— О, ні, не треба! — скрикнула Дженні. — Що коли повернуться батьки!

Друзі стали сміятися, уявляючи, як би дорослі здивувалися і злякалися, побачивши зменшеного Майка верхи на білці, що пурхає в повітрі.

— А як ви зробили світлини?

— У цьому нам допоміг знайомий фотограф, — пояснив ферiґард.

— Тайлере, ти можеш скоріше відвести мене до нього? — попросила Дженні.

— А навіщо поспішати?

— Я хочу подякувати дідусеві, адже він дуже нам допоміг.

— Звісно, я відведу тебе до нього. Але, Дженні, ти, здається, хотіла щось сказати братові. Я залишу вас наодинці, — і Тайлер розчинився в повітрі.

— Майку, — обережно почала Дже­нні, — тепер ти можеш намалювати картину для конкурсу. Ми принесли все необхідне із собою.

— Як я буду малювати, якщо навіть стояти не можу. У мене ж ноги зламані, — розсердився хлопчик.

— Але ж руки в тебе на місці. Та й малювати можна лежачи, — вмовляла Дженні.

— Але лікар, мабуть, не дозволить… — продовжував сумніватися хлопчик. — І зрештою, як я візьму участь, коли навіть прийти туди не зможу?

— Спочатку тобі доведеться перемогти, хлопче, — почули вони в себе за спинами трохи глузливий голос.

Діти злякано обернулися. На порозі палати стояв лікар.

— Бачу, що твої батьки мали рацію, і малювання поверне тобі снагу стати на ноги. — Лікар підійшов до Майка й поплескав його по плечу. — Але в мене є умова: одну картину ти подаруєш мені. От станеш знаменитим художником, і я пишатимуся тим, що лікував тебе.

Майк зашарівся і кивнув.