Читати книгу - "Василинка — руда вдача"

— Дай мені відповідь усього на два запитання. По-перше, якого лисого вночі було пертися на цвинтар? А по-друге, де ти надибала цього собаку?

Янгольським голосочком Василина повідала, що в парку в неї сталося непорозуміння зі старшокласниками, тому вона просто змушена була показати їм, де раки зимують. Цвинтар задля цього придався якнайкраще, оскільки вона ходила туди разом із Пра, тож, на відміну від своїх кривдників, відмінно пам’ятала розташування пам’ятників, склепів та стежин.

— Гаразд, — зітхнула Пра, а тоді вже м’якше додала: — А щодо сірка?

— Валявся на одній із могил, — пояснила Васька. — Бабуню, ти лише глянь на нього: викапаний кістяк! Либонь, цілий місяць макового зернятка в роті не мав!

— Ну, може, й не місяць, але напевно довго, — погодилася Дарина Миколаївна. — Треба дати йому води і крапельку бульйону. Якщо він з’їсть забагато, то почуватиметься ще гірше. Тільки не годуй його холодним, спершу розігрій!

Васька майнула готувати поживу для сірка, а прабабуся тим часом вийшла в коридор і, присівши на ослінчик біля пса, заходилася пестити його голову й широке чоло.

— То ти довгий час лежав на чиїйсь могилі? — запитала вона, зазирнувши в розумні собачі очі. — У тебе помер господар? Чи, може, господиня? — сірко всівся й подав їй лапу. — Далебі, я вгадала… Ох ти ж бідолашка! Таке горе пережив! Людина, без якої ти не уявляв свого життя, покинула тебе… Отакої! Ну добре, ходімо митися…

Укупі з Ваською вони вимили пса й витерли старим лазневим халатом тата Івася (він бо казна-скільки не користувався цим манаттям), а тоді нагодували горопаху. Потому Вася розстелила в коридорі свою дитячу ковдрочку, тож сірко любенько там умостився, згорнувся клубочком і негайно засопів.

Попри пізню годину, Дарина Миколаївна заварила чаю і запросила правнучку до столу. Посьорбуючи гарячий напій, вона врочисто проголосила, що сама даватиме імена всьому живому в їхній оселі. Адже так повелося ще відтоді, як на світ з’явилася Васіна мама — тобто Пра вибрала ймення і для неї, своєї онуки, і для правнучки.

— Щодо імен у нашій родині досі ніхто не скаржився, Василино Іванівно, — висновувала вона.

Одначе Василині на тому не залежало. Важило тільки те, що песик залишиться з ними.

— Назвімо його Вірний, — вирішила Пра, трохи поміркувавши.

— Овва! Це схоже радше на назву воєнного судна! Есмінця[2] абощо…

— Знаєш, дитинко, — відповіла на це мудра прабабуся, — цей пес має настільки дивовижну і драматичну долю, що таке ім’я пасує йому якнайбільше.

Колись Василина чула, що японці дуже люблять дітей і надзвичайно серйозно ставляться до їхнього виховання. Тамтешні батьки навіть запровадили особливий прийом — «загублена дитина», чи то «майго». Адже часто-густо дітлахам набридає сидіти вдома, де все таке звичне й однакове, і кортить дізнатися, що цікавого є поза межами оселі, у «великому світі». А що, як там ліпше, ніж удома? Раптом там веселіше?..

Отже, якщо малюкові зненацька заманулося вирушити в самостійну подорож, сповнену небезпек, батьки не зупиняють його. Будь ласка, «губися» на здоров’ячко! (Хоча насправді вони пильно стежать, аби маленький мандрівник не загубився.) Тож майго радісно чеберяє досліджувати новий світ і деякий час дійсно насолоджується свободою, проте… Невдовзі йому стає нудно робити це самотою! Хочеться розповісти комусь і про те й про се, і то найближчим людям — батькам, а їх немає поруч… Збагнувши, як кепсько бути «загубленою» дитиною, малюк сповіщає гучним плачем, що ЗАГУБИВСЯ, і той же час біля нього з’являються батьки. Вони завзято цьомкають і обіймають майго, а він почувається найщасливішою дитиною на світі…

Василина Чумак мешкала в Києві, а не в Токіо, але почувалася правдивою «майго». От тільки останньої частини гри, коли батьки мали би знайти її і стиснути в найтепліших обіймах, у Васіному випадку не було. Мама з татом не надто переймалися нею…

Та одного разу їй таки пощастило! Якось її вічно заклопотані батьки працювали на зйомках нового фільму в Ростовській області. Наприкінці серпня в них вивільнилося кілька днів, тож вони покликали доньку до себе, щоби трішечки побути разом.

Василині дуже весело було жити з мамою й татком. А найдужче їй сподобався той день, коли вони гуртом пішли на виставку «Єдиноріг у музеї». Головним експонатом виставки виявився єдиний у світі кістяк кавказького еласмотерія[3] — доісторичної істоти з рогом посередині чола, яка, за словами екскурсовода, потрапила в міфи та казки під назвою єдинорога. Роздивившись зусібіч дивовижну тварину, відвідувачі перейшли до глядацької зали й розсілись у зручних кріслах, а на екрані тим часом вигулькнули цікаві картини. Це були світлини вишуканих старовинних гобеленів[4], на яких було зображено чарівну Панночку й білосніжного Єдинорога в оточенні різноманітних звірів та рослин. Кожен герой