Читати книгу - "Пес на імя Мані"

Але ж Мані сказав, що говоритиме зі мною винятково на тему грошей, тож довелось усі запитання залишити при собі.

Та одне не давало мені спокою, я мусила одержати відповідь:

— Звідки ти все це знаєш, Мані?

Моя цікавість його потішила.

— Собаки дуже розумні істоти…

— Та звісно… — буркнула я. — Бульдоги і пуделі — теж?

Мані засміявся.

— Я мешкав у одного дуже багатого чоловіка. Зараз я не хочу про це розповідати. Коли-небудь довідаєшся. На все свій час… Ходімо додому, вже досить пізно.

Мані мав рацію, наближався час вечеряти, тож ми побігли додому. За столом я була геть неуважною, відповідала не до ладу, та й їсти не хотілося.

— Щось трапилося, Кіро? — стурбовано запитала мама.

Я тільки голосно зітхнула. Розповідати ж нічого не можна, а ще стільки всього треба обдумати, знайти відповіді на стільки запитань.

Нарешті вечеря скінчилася, можна було втекти до своєї кімнати.

Я відразу взялася до роботи. Мені потрібний фотоальбом. Я знайшла старий поетичний альбом, підійде і такий…

Тепер треба наклеїти картинку ноутбука та каліфорнійські пейзажі. Але мене спіткало розчарування: я не мала ані світлин, ані проспектів — нічогісінько. Довелося визнати, що я й справді не сприймала серйозно свої бажання та мрії, тож вирішила уже завтра роздобути все необхідне. Цього вечора я могла хіба відповідно обладнати касетки.

Мені пощастило знайти коробку з-під цукерків. Фломастером я надписала «НОУТБУК» і заліпила коробку клейкою стрічкою. Як тільки роздобуду якесь гарне зображення ноутбука, відразу ж наклею згори. Може, мені поталанить віднайти достатньо велику картинку, щоб повністю затулити нею покришку коробки — касетка скидатиметься на справжній ноутбук… з щілинкою для монет.

Ідея мені сподобалася. Потім я взяла татову скриньку на сигари і надписала на ній «САН-ФРАНЦИСКО».

Що ж, касетки вже маю… Але що туди класти? Батьки видавали мені на кишенькові витрати 12 Ђ на місяць, їх саме вистарчало на один CD. Я замислилася. Якщо, скажімо, класти по 3 Ђ до кожної касетки, на CD грошей уже не залишиться. Як важко прийняти рішення! Усе зваживши, я подумала, що, отак заощаджуючи, зможу за якийсь час купити собі відразу кілька дисків або досягти важливої мети. Таки, мабуть, ліпше купувати собі CD що другий або що третій місяць. Таким чином я зможу відкладати половину кишенькових грошей. Ідея все більше припадала мені до вподоби. Отож я поклала по 3 Ђ до кожної касетки і запишалася сама собою, замилувано оглядаючи їх. Нараз я відчула впевненість, що все задумане здійсниться. На душі в мене стало спокійно й затишно.

Я лягла в ліжко. Якою ж схвильованою я була! Чого я тільки нині не навчилася… І якого сенсу враз набуло моє життя! Такого надзвичайного пса, як мій лабрадор, немає ніхто на світі! Нарешті я заснула, мені снився Мані, Америка і ноутбуки.

Дарил, хлопець, який заробляє багато грошей

— Кіро! Негайно вставай! — почувся голос мами.

Якби не мама, я неодмінно проспала би. Інколи хочеться поспати трохи довше, щоб додивитися гарний сон.

Я потягнулася у ліжку.

Мама відслонила гардини і впустила до кімнати ранок. Вона несхвально оглянула безлад у моїй кімнаті, її погляд упав на мої касетки. Одна за одною, вона взяла їх до рук. Побачивши написи «Ноутбук» та «Сан-Франциско», наморщила чоло.

— Що за безглузда ідея? — поцікавилася мама.

Я зашарілася, мені аж гаряче стало.

— Ти ж знаєш, я хотіла би поїхати в США за програмою обміну… А ще я думала, що, маючи комп’ютер, змогла би ліпше готувати домашні завдання. Ось і вирішила заощаджувати.

Мама глянула на мене без жодного захоплення в очах.

Вона струснула касетками — монетки-сирітки сумно перекотилися туди й сюди.

— Справді, гроші, — здивувалася мама. — І скільки там?

Розмова мені не подобалася.

— Три євро, — стиха пробурмотіла я.

— Так-так, 3 Ђ на подорож і 3 Ђ — на ноутбук. Такими темпами ти далеко заїдеш, — мама захихотіла. — Якщо на подорож треба тисячу п’ятсот євро, то… — вона заходилася лічити подумки, хоча лічба ніколи не належала до її талантів. — 3 Ђ на місяць множимо на дванадцять — буде 36 Ђ на рік, за десять років назбираєш триста шістдесят євро. Отже, полетіти до Америки зможеш через п’ятдесят років, — нарешті впоралася вона з важким завданням і зайшлася сміхом.

Я ненавиділа, коли мама насміхалася з мене, тоді я сама собі видавалася такою дурепою, аж сльози виступили на очах від образи. Я не хотіла, щоб вона бачила мої сльози, і намагалася придушити їх у собі, а що опанувати себе так і не змогла, то ще більше розлютилася.

Мама вибігла з кімнати й гукнула тата:

— Чуєш, Георгу, наша донька — фінансовий геній! Зібралася невдовзі до Сан-Франциско! Ха-ха-ха!

Я вже не могла далі стримуватися і закричала з дверей:

— А я таки полечу, ось побачите! Уже наступного року на літні вакації! А вам навіть листівки не напишу! Сидіть собі на своїх боргах! Не буду вам допомагати!

Я гримнула дверима, впала на ліжко й гірко заридала. Була люта сама на себе. І хто мене смикав за язика? Я б залюбки розтрощила свої касетки. Це ж треба було повестися на таку дурню! Звичайно, з тієї затії нічого не вийде. Я вирішила відразу після уроків розшукати Мані й повідомити йому, що наша вигадка навіть виїденого яйця не варта. Чудова ідея! Бабусею до Америки!

То був не найліпший шкільний день. Думками я витала зовсім деінде. На щастя, того дня не довелося писати жодних тестів чи самостійних робіт. Я б неодмінно провалилася. Навіть жодним словом не перемовилася з Монікою, моєю щирою товаришкою, з якою ми разом сидимо за партою. Німотно сиділа, втупившись в одну точку. Уроки, здавалося, ніколи не скінчаться.

Моніка більше не витримала мого мовчання і написала мені записку. Я, не читаючи, запхала її до кишені джинсів.

На перерві я притьмом вискочила надвір, хотіла побути сама.

Але Моніка наздогнала мене.

— Що з тобою? — вона здавалась ображеною. — Захворіла чи, може, щось загубила? Посварилася з батьками? Не сумуй, усе владнається! Невже знайшовся господар Мані…

— Пальцем в небо, — урвала я товаришку, бо інакше вона не замовкла би довіку.

Має таку ваду — надто багато говорить. Надто багато… І не вміє зберігати таємниць. Тому Ясон, речник нашого класу, каже, що Моніка як уже щось утне, то хоч в газету пиши…

Але Моніка не відступала, насідала далі. Як усі балакучі люди, вона була дуже цікава. Я вже знала, що спокою не матиму, отож роздумувала, що можна довірити Моніці, аби не зашкодити Мані.

Я розповіла їй про касетки бажань і про те, як мене висміяла рідна мама.

— Ну ось, мені потрібні гроші, багато грошей і то негайно! — завершила я свою розповідь.

Моніка здивовано глянула на мене.

— Чом би не попросити в дідуся з бабусею? Вони, напевно, дадуть тобі грошенят. Я тільки так і вчинила би…

— Моніко, та мої дідусь з бабусею самі заледве дають собі раду… — дорікнула я.

Родина Моніки була надзвичайно заможною, не те що моя…

— То попроси у своїх дядьків і тіток, — запропонувала Моніка.

— Ти мене нервуєш… — буркнула я. — Я не маю багатих родичів. Жодних шансів