Читати книгу - "Крижана принцеса"

Вона відступила вбік і впустила Еріку в коридор. У будинку не було ввімкнено жодної лампи. Звичайно, до вечора ще кілька годин, але надвечірня темрява почала оповивати містечко, і тіні витягнулися. З кімнати прямо перед коридором почувся приглушений плач. Еріка зняла взуття й верхній одяг. Вона змушувала себе діяти мовчки та обережно, оскільки атмосфера в будинку не дозволяла нічого іншого. Улла пішла на кухню й дала змогу Еріці увійти в кімнату самій. Коли вона ввійшла до вітальні, плач припинився. На м’якому куточку, розташованому перед величезним панорамним вікном, сиділи Бірґіт та Карл-Ерік Карлґрени, міцно притиснувшись одне до одного. Обличчя обох були в сльозах, тож Еріка почувалася, наче ступила на чиюсь приватну територію. Місце, куди їй не треба було б заходити. Але тепер було вже запізно шкодувати.

Вона обережно сіла на диван навпроти них і поклала руки на коліна. Досі, відколи вона ввійшла до кімнати, ніхто не промовив ані слова.

— Який вона мала вигляд?

Спочатку Еріка не зрозуміла, що спитала Бірґіт. Голос був таким, як у дитини. Вона не знала, що має відповісти.

— Самотній, — перше, що вирвалося з її вуст, і вона одразу ж пошкодувала про це.

— Я мала на увазі не…

Речення обірвалося, і знову запало мовчання.

— Вона не наклала на себе руки!

Голос Бірґіт звучав сильно й хитко. Карл-Ерік узяв руку своєї дружини й кивнув на підтвердження. Імовірно, вони помітили скептицизм у виразі обличчя Еріки, і Бірґіт повторила ще кілька разів:

— Вона не наклала на себе руки! Я знаю її краще, ніж будь-хто інший, і знаю, що вона б ніколи не вчинила самогубства. Вона б ніколи не наважилася зробити це! Ти також маєш розуміти це! Ти теж її знала!

З кожним словом вона дратувалася дедалі більше, і Еріка бачила, як у її очах спалахують іскри. Бірґіт закінчила й судомно розкинула руки, дивлячись Еріці прямо в очі, аж поки хтось із них не був змушений відвести погляд. Еріка здалася першою. Вона почала роздивлятися кімнату. Робити все, аби не зіткнутися поглядом із тугою й болем матері Александри.

Кімната була облаштованою й на смак Еріки занадто прикрашеною. Гардини з візерунком і громіздкими воланами пасували до диванних подушок, що були розмальовані так само — великими квітками. На кожному вільному місці стояв якийсь предмет декору. Вирізьблені дерев’яні мисочки ручної роботи з декорованою стрічкою, вишитою хрестиком, ділили кімнату з порцеляновими собачками з вічно вологими очима. Єдине, що рятувало кімнату, — панорамне вікно, краєвид із якого був фантастичним. Еріка воліла б зупинити мить і дивитися у вікно замість того, щоб поринати в журбу присутніх тут людей. Але вона знову повернула погляд на подружжя Карлґренів.

— Бірґіт, я справді не знаю. Минуло вже двадцять п’ять років відтоді, як ми з Александрою дружили. Я справді навіть не знаю, як у неї справи. Інколи все трапляється не так, як ми звикли думати…

Еріка сама чула, як непереконливо звучали її слова, які немов відскакували від стіни. Але цього разу взяв слово Карл-Ерік. Він вивільнився з конвульсивних обіймів Бірґіт і нахилився вперед, наче намагався запевнити, що Еріка не має пропустити ані слова з того, що він збирався сказати.

— Я знаю, здається, наче ми заперечуємо все, що сталося. Можливо, ми справляємо неоднозначне враження зараз, але навіть якщо припустити, що Александра з якоїсь причини наклала на себе руки, то вона ніколи, — повторюю ще раз, — ніколи не зробила б цього таким чином! Ти сама добре пам’ятаєш, як панічно вона боялася крові. Навіть коли бувало, що вона трохи порізалася, то впадала в повну істерику, аж поки не накладали на рану пластир. Вона навіть непритомніла, коли бачила кров. Тому я цілковито впевнений, що вона, імовірніше, обрала б, наприклад, снодійне. Немає жодного шансу, до біса, що Алекс впоралася зі своїм страхом і взяла лезо бритви та сама ж порізалася: спочатку одну руку, а тоді — другу. Ну й потім те, що каже моя дружина. Алекс була хиткою. Вона була не з числа сміливих. Для того, щоб наважитися на вчинення самогубства, потрібна внутрішня сила. Вона не була наділена такою силою.

Його голос був наполегливим, і, попри те, що Еріка досі була переконана, що відчула надію в устах двох відчайдушних людей, вона не могла позбутися відчуття приреченості. Коли вона вчора зранку зайшла до ванної, щось було не так. Не те щоб коли-небудь вважалося нормальним знайти труп, але щось було не так з атмосферою в кімнаті, щось її відрізняло. Присутність, тінь. Це був найближчий опис, до якого вона могла дійти. Вона все ще думала, що щось підштовхнуло Александру Війкнер до самогубства, але не могла й заперечити, що щось у надзвичайній переконливості пари Карлґренів зачепило струну її душі.

Її вразило, наскільки в дорослому віці Алекс зовнішньо була схожою на свою матір. Бірґіт Карлґрен була маленькою й стрункою, з таким самим світлим волоссям, як і в дочки, але замість довгого волосся, яке мала більшість жінок, вона була підстрижена під паже. Зараз Бірґіт була вдягнена в чорне і, навіть попри свою тугу, однаково усвідомлювала, яким неймовірним був контраст між світлим і темним. Дрібні рухи виказували її пиху. Рука, яка обережно проводила по зачісці, комірець, який був доведений до ідеалу. Еріка пам’ятала, якою справжньою Меккою здавався її гардероб для восьмирічної дівчинки в ошатному одязі, та скарбничка для коштовностей була справжнім раєм, принаймні на той час.

Поряд із Бірґіт її чоловік здавався напрочуд звичайним. Не зовсім привабливий, він мав видовжене худорляве обличчя з чудовими гострими рисами, а пасма його волосся були зачесані на маківці. Навіть Карл-Ерік був вдягнений у чорне, але, на відміну від дружини, це робило його більш засмученим. Еріка відчувала, що вже настав час розходитися. Вона замислилася, чого насправді хотіла досягти, відвідавши їх.

Еріка встала, і Карлґрени теж підвелися. Бірґіт подивилася запитливо на свого чоловіка й поглядом спонукала його щось сказати. Очевидно, щось, що вони обговорили ще до її візиту.

— Ми хотіли б, щоб ти написала статтю в пам’ять про Алекс. Для публікації в «Богусленінгу». Про її життя, її мрії і її смерть. Увага до її