Читати книгу - "Заплотний лицар"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я питаю, як ти сюди втрапив? Коня вкрав, чи що?
— Під’їхав на задку воза. Якийсь чоловік віз ягнят до замку, до столу пана господаря ясенбродського.
— Гаразд, то піди подивись, чи він ще не поїхав. Або ж знайди собі іншого воза. Байдуже, аби забрався геть.
— Не проганяйте мене, — вперто проказав хлопчина. — Мені та корчма вже в печінках сидить.
— Я не терпітиму твого нахабства, — попередив Дунк. — От кину тебе через коня просто зараз і відвезу додому.
— Та ж до Король-Берега далекувато, — мовив хлопець. — Турнір пропустите.
До Король-Берега. На хвильку Дунк подумав, що з нього глузують. Але малий не міг знати, що Дунк народився у Король-Березі. Отже, ще одне жебраченя з Блошиного Подолу. Хто насмілиться винуватити його за те, що він схотів звідти вибратися на світ божий?
Дунк відчув себе дурнем, стоячи з мечем у руці над восьмирічним сиротою. І вклав зброю до піхов, зберігаючи похмурий вид — аби малий знав, що лицар всяких дурниць не даруватиме. «Відлупцювати б його як слід» — подумав він, але не зміг підняти руку на жалюгідне дрібне хлоп’я. Натомість роззирнувся табором. У справному колі з камінців весело тріщало багаття, коні були вичищені, а одяг звисав з в’яза і сушився над вогнем.
— А оце чого тут?
— Я виправ, — відповів хлопець. — Попорав коней, запалив багаття, спіймав рибу. Поставив би й намет, але не знайшов.
— Онде мій намет.
Дунк махнув рукою над головою, показуючи на гілля високого в’язу, що нависало шатром.
— Це дерево, — відповів хлопчик, анітрохи не вражений побаченим.
— Справжній лицар не потребує іншого намету. Краще спати під зірками, ніж нюхати кіптяву в наметі.
— А якщо дощ?
— Дерево закриє від дощу.
— Дерева пропускають воду.
Дунк засміявся.
— Справді, пропускають. Гаразд… правду кажучи, в мене бракує грошей на намет чи шатро. А ти краще перегорни рибу, бо знизу спалиш, а згори лишиш сирою. Не буде з тебе доброго кухарчука.
— Був би. Якби я схотів, — відповів хлопець, але рибу перегорнув.
— Де твоє волосся? — запитав його Дунк.
— Маестри зголили. — Раптом усвідомивши, малий натяг каптура темно-бурого кобеняка на голову.
Дунк чув, що таке роблять, коли лікують від вошей, волосяної шашелі та інших хвороб.
— Ти хворий, абощо?
— Ні, — відповів малий. — А як вас звати?
— Дунк.
Підле створіння зареготало так, наче почуло щось найкумедніше в світі.
— Дунк?! — перепитав малий. — Зацний лицар пан Дунк? Ні, лицарів так не кличуть. Ну хоча б Дункан, абощо?
А чи й справді Дункан? Старий, скільки знав, називав його просто Дунком, а життя до служби в старого він пам’ятав поганенько.
— Так, Дункан, — відповів він. — Пан Дункан з…
Дунк не мав ані прадавнього імені, ані родовитого дому за плечима; коли його знайшов пан Арлан, він жив у провулках Блошиного Подолу і під’їдався у тамтешніх гидких харчівнях. Ані батька, ані матері він не відав. То що ж відповісти? «Пан Дункан з Блошиного Подолу»? Не надто шляхетне ім’я. Хіба що прозватися паном з Грошодубу. Але раптом хтось запитає, де він — той Грошодуб? Дунк ніколи там не бував, а старий не мав охоти розповідати.
Він зморщив лоба на хвильку, а тоді зметикував:
— Пан Дункан Високий.
На зріст він таки був високий, хто б казав. Та й прізвисько досить гучне, цілком лицарське.
Але малий розважив інакше.
— Не чував я щось про такого лицаря, Дункана Високого.
— Хіба ти знаєш усіх лицарів Семицарства?
Хлопець кинув у відповідь зухвалий погляд.
— Усіх, які чогось варті.
— Я не гірший за інших. І покажу це всім на турнірі. А ти маєш якесь ім’я, злодюжко?
Хлопчик повагався.
— Яйк, — відповів він нарешті.
Дунк сміятися не став. Голова в малого справді скидалася на яйце. Малі хлопчаки бувають жорстокі до інших. Так само, як дорослі.
— Яйку, — відповів він, — мені б слід було відлупцювати тебе до крові та відіслати геть. Але правду кажучи, мені бракує не тільки намету, але й зброєносця. Тож присягнися коритися моїм наказам і лишайся при мені на час турніру. А там побачимо. Якщо виявишся вартий свого харчу, то матимеш одяг на спині та їжу в животі. Хай одяг буде з ряднини, а їжа — солонина і тараня… ну хіба що оленина, коли лісників поруч нема… та голодний і холодний не ходитимеш. До того ж обіцяю не бити тебе марно.
Яйк вдячно посміхнувся.
— Красно дякую, вельможний пане.
— Називай просто «паном», — виправив Дункан. — Я ж не вельможний господар чи князь, а заплотний лицар.
Він спитав себе, чи бачить його згори покійний старий. «Я вчитиму малого лицарської науки так само, як ви, пане, вчили мене. Він хлопець меткий, і одного дня сам зможе стати лицарем.»
Малий таки недосмажив рибу всередині, та й кістки не всі повитягав, але проти твердої солонини то була розкішна учта.
Яйк скоро заснув коло згасаючого вогню. Дунк лежав на спині неподалік, підклавши під голову чималі долоні, й дивився у нічне небо. З турнірного поля, за версту звідти, долітали звуки музики. На небі всюди сяяли зірки — тисячі й тисячі. Одна впала, поки він дивився. Прокреслила яскравий зелений слід на чорному небосхилі, та й згасла.
«Коли падає зірка, вона приносить щастя тому, хто її бачить» — подумав Дунк. — «Інші лицарі у своїх шатрах та наметах бачать самий шовк замість неба. От і дістанеться усе щастя мені самому.»
VI
Вранці він прокинувся від півнячого кукурікання. Яйк нікуди не дівся — спав собі під кунтушем старого лицаря. Початок добрий: хоча б не втік уночі. Дунк тицьнув його носаком у бік, щоб прокидався.
— Піднімайся. Час працювати.
Хлопець швидко підскочив, протираючи очі.
— Допоможи засідлати Бистроніжку, — наказав Дунк.
— А поснідати?
— Є шматок солонини. Отримаєш, як упораєшся.
— Краще вже конятини, — пробурчав Яйк і додав, — пане.
— Роби, що кажу, бо снідатимеш копняками. Неси гребінці, вони у саквах. Так, у отих.
Разом вони добре вичухали гніду кобилку, накинули їй на спину краще сідло пана Арлана і добре затягли попруги. Дунк зазначив про себе, що Яйк працює швидко і спритно,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заплотний лицар», після закриття браузера.