Читати книгу - "Заплотний лицар"

Навіть не заглядаючи у воду, він знав, що не надто скидається на лицаря. Тому повісив щита пана Арлана за спину, щоб усі бачили герба. Стриноживши коней, Дунк полишив їх скубти рясну зелену травичку під в’язом, а сам рушив пішки до турнірного поля.

IV

Зазвичай на луці, що лежала від Ясенброду через річку, містечкова громада випасала худобу. Та зараз усе змінилося: за одну ніч на луці виросло друге містечко з шовку замість каменю, більше та красніше за старе.

Уздовж краю поля десятки купців поставили ятки та вози, з яких продавали смаженину й садовину, миски й паски, чоботи на ноги і для пива роги, соколів для полювання і хутра для підстилання, коштовності, прянощі, пір’я і загалом усе, що душа забажає. Мартопляси, лялькарі та штукарі блукали у натовпі, показуючи свою вправність… а від них не відставали повії та гаманорізи. Тому Дунк ані на мить не випускав гроші з рук.

Вловивши пахощі й шипіння ковбасок на димному вогні, Дунк зайшовся слиною і купив одну ковбаску за мідяк з гамана, а до неї ріг пива. Підживлюючись, Дунк заразом подивився, як різьблений та мальований дерев’яний лицар б’ється з дерев’яним драконом. А тоді заглядівся й на лялькарку, яка рухала драконом: високу, чорняву, струнку, мов спис, дорнійську кралю з оливковою шкірою. Хай вона не мала повної пазухи, та Дункові глянулося її привітне личко і вправні пальці, що змушували дракона звиватися на кінцях поворозок і завзято кидатися на ворога. Він дав би дівчині мідяка, якби мав зайвого. Та зараз кожен гріш міг вирішити головну справу.

Сподівався Дунк недарма: серед купців були й зброярі. Тирошієць із розгалуженою синьою бородою продавав розкішно поцяцьковані золотом та сріблом шоломи у подобі птахів чи звірів. Один коваль гучно вихваляв свої дешеві сталеві мечі, а інший мовчки продавав кращі й дорожчі. Проте Дункові бракувало не меча.

Потрібний майстер сидів аж у кінці ряду. На столі перед ним лежала кольчуга мистецької роботи та пара зчленованих сталевих рукавиць. Дунк уважно їх оглянув і мовив:

— Гарна робота.

— Кращої не знайдете.

Опецькуватий коваль, не вищий за п’ять стоп, але ширший за Дунка у грудях, мав чорну бороду, грубезні м’язисті руки й величезні лапаті долоні. На Дунка він дивився з гідністю, не улесливо.

— Мені треба лицарію до турніру, — мовив Дунк. — Добру кольчугу, ринграф, поножі й глухий шолом.

Хоча шоломець старого добре сидів на голові, та обличчя захищала сама лише носова стрілка. Дунк бажав мати щось певніше.

Зброяр зміряв його поглядом.

— Чималий чолов’яга… Та я й більших вдягав.

Він вийшов з-за свого столу.

— На коліна, якщо ваша ласка. Зміряю плечі. Оце шия так шия, міряй — не переміряєш.

Дунк став на коліна. Зброяр приклав йому до плечей ремінця з вузликами, пробурчав щось, накинув ремінця на шию, знову пробурчав.

— Ану руку здійміть. Та ні, праву.

Тоді забурчав утретє.

— Вставайте.

Довжина ноги зсередини, товщина гомілки, обсяг стану — все викликало в майстра нові напади бурчання.

— Дещо зразу на возі знайдеться, а решту скую, — мовив зброяр, коли закінчив. — Майте на увазі: я роблю просту добру сталь, не заквецяну сріблом чи золотом. Мої шоломи — вони й на вид шоломи, а не свині з крилами чи заморські гарбузи. Та як у обличчя спис полетить, отоді за мій товар і подякуєте.

— Не бажав би нічого кращого, — відказав Дунк. — Яку ціну візьмете?

— Вісім сотень оленів, бо сьогодні я добрий.

— Вісімсот? — То було на дещицю більше, ніж йому гадалося. — Я… я можу віддати старий обладунок на меншого лицаря… шоломець, бехтерець…

— Баш-Булат продає тільки свою роботу, — відрізав майстер. — Але візьму на залізо для кузні, якщо товар добрячий та іржі небагато. Гаразд… буде вам лицарія за шість сотень.

Дунк міг би прохати Баш-Булата повірити у борг, та відповідь знав заздалегідь. Ще на службі в старого він зрозумів, що для купців слово заплотного лицаря рідко важить більше за слово харцизяки з темного лісу.

— Я вам зараз дам два срібняки, а обладунок і решту грошей принесу зранку назавтра.

Майстер якусь мить роздивлявся його.

— За два срібняки купите один день. Опісля продам товар наступному, хто спитається.

Дунк вийняв два олені з гаманця і поклав у мозолисту долоню зброяра.

— Матимете все без обману. Я ж-бо перемагати приїхав.

— Отакої? — Баш-Булат вкусив одну з монет. — А нащо всі оті достойники на поле припхалися? Аби за вас гукати-бадьорити?

V

Коли Дунк вирушив назад до свого в’яза, місяць стояв уже високо. Позаду нього Ясенбродська лука сяяла вогнями смолоскипів. Над травою пливли співи та сміх, але його не тішили. Гроші на обладунок могли знайтися тільки одним способом. А як раптом зазнаєш поразки, тоді що?

— Одна перемога, більше не треба, — пробурмотів він уголос. — Хіба я забагато прошу?

Втім, старий лицар і того не хотів з певної пори. Він жодного разу не бився на турнірному герці, відколи його зсадив з коня принц Дракон-Каменя. А сталося це багато років тому на турнірі біля замку Штормолам.

— Не кожен може похвалитися, що зламав сім списів супроти найславетнішого воїна Семицарства, — казав старий. — Краще, ніж того разу, я вже ніколи не битимуся, то навіщо мучитися?

Дунк підозрював, що на заваді панові Арлану стала старість, а не принц Дракон-Каменя, та не смів висловити свою підозру вголос. Старий мав свою гідність і зберігав її до останнього подиху. «Я швидкий та міцний, старий завжди казав. Мені до снаги те, на що він уже й не сподівався. А чому б ні?» — уперто повторював собі Дунк.

Він пробирався трав’янистою галявинкою і подумки зважував своє майбутнє щастя на герцях, коли зненацька побачив крізь кущі миготіння багаття. Що за нова біда? Недовго думаючи, Дунк вихопив меча і ринув навмання крізь високу траву.

Він увірвався був до свого табору з ревом та лайкою, але спинився, забачивши хлопця біля вогню.

— Ти! — вигукнув він, опускаючи меча. — Що ти тут робиш?

— Рибу смажу,