Читати книгу - "Таємниця «Вогняного Ока»"

— Коли так, — вирішив Юпітер, — нам потрібно разом поїхати до адвоката й гарненько розпитати його про твого дідуся. Тоді знатимемо, що робити далі.

— Гаразд, мій друже, — згодився Хічкок. — Августе, можеш повністю довіряти цим хлопцям. А тепер я мушу зайнятися своїми справами, ви ж — починайте розслідування.

«Ролс-ройс» чекав їх на вулиці, старовинний величний автомобіль, трохи схожий на коробку з-під взуття. Автомобіль вилискував воронованими боками та золотавими ручками. Водій Уортінгтон, високий та рівний, мов кілок, відчинив перед хлоп'ятами дверцята.

Гус видобув з кишені конверта з іменем та адресою адвоката. Його прізвище було Двігінс, а мешкав він у старій частині міста. Хлопці їхали голлівудськими вулицями, і Гус без угаву засипав їх питаннями про цю столицю світового кінематографа, аж доки Уортінгтон не зупинився біля невеликого старомодного будинку.

— Ага, — зауважив Юпітер, коли вибрався з автомобіля, — схоже, містер Двігінс має контору в тому ж будинкові, де й мешкає.

Маленька табличка нижче дзвінка сповіщала: «Г. Двігінс, адвокат. Подзвоніть і заходьте». Юпітер натиснув кнопку, і в будинку пролунав дзвінок. Дотримуючись вказівки на табличці, він відчинив двері та зайшов досередини.

Хлопці опинились у вітальні, яку господар перетворив на кабінет. Тут стояв великий письмовий стіл, безліч полиць з правничими книгами та шухляд з документами. Одна шухляда була витягнута, на столі лежала розгорнута папка з паперами, біля столу — перекинуте робоче крісло. Але самого містера Двігінса в кабінеті не було.

— Тут щось трапилось! — вигукнув Юпітер. — Щось тут не так. — Він голосно покликав: — Містере Двігінс! Містере Двігінс! Де ви?

Затамувавши подих, хлопці стояли в порожній кімнаті. Раптом десь здалеку долинув чийсь кволий голос:

— Допоможіть! Допоможіть, задихаюсь!

«ДОПОМОЖІТЬ!»

— Допоможіть, — пролунало. — Я задихаюся!

— Там, — Юпітер показав на двері комірчини у стіні між двома книжковими шафами. Двері були замкнені автоматичним замком. Піт крутнув ручку, смикнув на себе, і вони відчинилися.

В комірці на підлозі сидів якийсь чоловік. Окуляри з позолоченою оправою звисали в нього з вуха, краватка з'їхала набік, а русяве волосся розкучмане.

— Дякувати Богові, що ви нагодилися, — прошепотів чоловік, — допоможіть мені, будь ласка, підвестися.

Боб і Піт втиснулися в комірчину, щоб допомога йому встати, а Юпітер підняв перекинуте крісло. Коли піднімав, його лицем промайнув подив.

— Дивно, дуже дивно, — пробурмотів він собі під ніс.

Хлопці допомогли Двігінсу сісти на стілець, і він перевів дух. Тремтячими руками адвокат поправив краватку й одягнув окуляри.

— Як ви вчасно нагодилися, — мовив він, — ще трохи, і я задихнувся б. — Несподівано його тілом пробіг дрож, і він здивовано подивився на хлопців: — А чому ви тут?

— Я — Август. Август, — повторив Гус, — ми з вами мовлялися про зустріч.

— Так, так, — згадав Двігінс, — а це ваші друзі?

— Ось хто ми такі, — проказав Юпітер і, діставши з кишені візитну картку, подав її Двігінсу. На картці було зазначено:

ТРИ АГЕНТИ

Розплутаємо будь-яку справу

???

Перший Агент — Юпітер ДЖОНС

Другий Агент — Піт КРЕНШОУ

Секретар та архіваріус — Боб ЕНДРЮС

— Виявляється, ви агенти, — здивовано протяг адвокат.

— Хлопці люб'язно згодилися допомогти мені розшифрувати загадкове послання, яке я отримав від дідуся Гораціо, — пояснив Гус.

— Он воно що, — спантеличено буркнув адвокат, він продовжував крутити в руці картку. — Вельми солідна у вас, юначе, візитка. Чи можна дізнатися, що означають три знаки питання на ній?

На це запитання хлопці давно очікували. Ще б пак, кожен, хто бачив картку, запитував про це.

— Знак питання водночас є символом допитливості та пошуків, — мовив Юпітер, — він означає все загадкове, невідоме і нерозв'язане. Наша мета — давати відповіді, розгадувати загадки, розплутувати таємниці, які трапляться на очі. Тому знак питання став емблемою Трьох Агентів.

— Зрозумів, я все зрозумів, — скептично муркнув адвокат, — плани у вас грандіозні. Дуже приємно познайомитися з такими честолюбними юнаками… Боже, я геть забув про свого кривдника!

Він скочив на ноги, озирнувся навсебіч і помітив висунуту шухляду:

— Мої таємні досьє! Цей негідник порпався в них! Що ж він шукав? Що це за папка на столі? Я не клав її туди.

Він ухопив зі столу папку й заходився гортати папери.

— Це папери вашого дідуся, — схвильовано сказав він Гусу. — Двадцять років я був його адвокатом і зберігав усі його ділові папери. Кому ж вони так знадобилися… Боже, а де ж цей лист? Він зник!

Адвокат подивився Гусу в очі.

— Той, хто напав на мене, викрав копію твого листа, — вигукнув він. — Хоча цей лист мені здавався безглуздим, твій дідусь вважав його дуже цінним, тому я зробив його копію, на той випадок, якщо з оригіналом щось трапиться. Я думав, що серед моїх секретних паперів ця копія буде в повній безпеці. І от її викрали!

— Розкажіть нам, що ж тут відбулося? — попрохав Юпітер, — можливо, це дуже серйозна справа.

Адвокат поклав папку до шухляди і замкнув стола.

Після цього сів і почав розповідати.

Двігінс сидів за столом і працював над своїми паперами, коли двері кабінету прочинилися. Він відірвався від паперів і побачив чоловіка середнього зросту з чорними вусами та масивними окулярами на носі. Не встиг Двігінс розкрити рота, як незнайомець налетів на нього, затулив йому рукою очі, збивши з нього окуляри. Двігінс не міг ворухнути пальцями, аби якось захиститися. Нападник стягнув його зі стільця, протяг через увесь кабінет і замкнув у комірчині.

Спочатку Двігінс молотив кулаками в двері і кликав на допомогу. Та позаяк у будинку він жив самотою, ніхто, крім нападника, не почув би його. Двігінс зрозумів це, припинив стукати у двері і почав прислухатися до того, що діється в кімнаті.

За якийсь час він почув, як грюкнули вхідні двері, і здогадався, що нападник пішов геть. Він знову почав стукати і кричати, але невдовзі збагнув, що тільки марно тратить дорогоцінний кисень.

— Тоді я сів на підлогу й почав чекати на допомогу, — завершив свою розповідь Двігінс. — Я знав, що повітря в комірці вистачило б лише на кілька годин. Дякувати Богу, ви нагодилися вчасно.

— Коли все це сталося?

— Навіть не згадаю, — відповів Двігінс, — треба подумати. Отже, зараз ми маємо… — він поглянув на годинника на руці, стрілка завмерла на 9.17, тобто напад стався більше як півгодини тому.

— Годинник! — вигукнув Двігінс, — Мабуть, він зупинився, коли той негідник штовхнув мене в комірку.

— Отже, той тип мав майже дві години на те, щоб замести