Читати книгу - "Шістка воронів"

Вона бачила, як Каз подав знак Джасперові й Великому Болліґерові позбутися зброї. Закон вулиць казав, що в разі таких переговорів кожного заступника мусять супроводжувати двійко його роззброєних пішаків. Перемови. Слово здавалося якимось шахрайським — надзвичайно манірним і застарілим. Не має значення, що диктує закон вулиць: сьогоднішня ніч пахла насиллям.

— Уперед, кидайте зброю, — сказав Джасперові Дірікс.

Важко зітхнувши, той зняв зі стегон ремені з револьверами. Інеж мусила визнати: без них він був сам на себе не схожий. Новоземський снайпер був цибатим молодиком зі смаглявою шкірою й не зупинявся ні на мить. Він припав устами до прикрашених перлинами рукояток револьверів, котрі цінував вище за будь-що інше, даруючи їм скорботні поцілунки.

— Піклуйся добре про моїх маляток, — сказав Джаспер, передаючи їх Діріксові. — Якщо побачу на них бодай подряпину чи тріщину, напишу перепрошую кулями на твоїх грудях.

— Ти не витрачатимеш куль намарно.

— Та й він помре ще на середині слова, — зауважив Великий Болліґер, передаючи сокиру, ніж із відкидним лезом і свою улюблену зброю — грубий ланцюг, на якому висіла важелезна колодка, — до вичікувальних рук Ротті.

Джаспер закотив очі.

— Я зроблю це, щоб передати послання. Який сенс у мертвяку, у якого на грудях написано перепр..?

— Пропоную компроміс, — втрутився Каз. — Вибач теж буде зрозуміло, і кулі можна заощадити.

Дірікс зареготав, але Інеж помітила, що Джасперові револьвери він тримав дуже обережно.

— А як щодо цього? — поцікавився Джаспер, показуючи на Казову палицю.

Каз засміявся глухим і невеселим сміхом.

— Хто відмовить бідолашному каліці в праві скористатися ціпком?

— Якщо каліка — це ти, то будь-хто, хто має хоч краплю здорового глузду.

— От і добре, що в нас заплановано зустріч із Ґілзом. — Каз дістав із кишені жилетки годинник. — Скоро північ.

Інеж перевела погляд на Біржу. Це був не просто прямокутний двір, оточений складами й портовими касами, — упродовж дня тут пульсувало серце Кеттердама. Метушилися заможні крамарі, купуючи та продаючи акції в торговельних рейсах, що курсували між міськими портами. Скоро мало вибити дванадцяту, і Біржа збезлюдніла. Залишилися тільки вартові, котрі охороняли її периметр і дах, але їм дали хабара, щоб на час сьогоднішніх перемовин відвернулися в інший бік.

Біржа була однією з небагатьох частин міста, котру ще не поділили, і кеттердамські банди-конкуренти постійно вирішували тут свої суперечки. Насправді це мала б бути нейтральна територія, але Інеж вона такою не здавалася. Натомість Біржа видавалася схожою на мовчазний ліс за мить до того, як замкнуться тенета й закричить заєць. Вона була схожою на пастку.

— Це помилка, — сказала Інеж.

Великий Болліґер витріщився на дівчину — він не знав, що вона була там. Почула, як зашепотілися ряди, називаючи її на ім’я, котре Покидьки обрали для дівчини, — Мара.

— Ґілз задумав щось.

— Звісно ж, він задумав, — погодився Каз. Його голос був шорсткий, зношений, наче камінь, що треться об камінь. Інеж завжди цікавило, чи розмовляв він так само, коли був іще дитиною. Якщо він узагалі колись був дитиною.

— Навіщо тоді приходити сюди сьогодні?

— Тому що цього хоче Пер Гаскель.

«Старий чоловік, старі методи», — подумала Інеж, але вголос не промовила, хоча й гадала, що решта Покидьків подумала те саме. «Він збирається вбити всіх нас», — міркувала вона далі.

Джаспер витягнув свої довгі руки над головою й посміхнувся. Зблиснули білі зуби, освітлюючи смагляву шкіру. Він іще не віддав свою гвинтівку, і її силует робив його схожим на незграбну цибату пташку.

— Якщо вірити статистиці, то Гаскель, імовірно, уб’є лише кількох із нас.

— Це не тема для жартів, — відповіла дівчина. Каз винагородив її зацікавленим поглядом. Інеж знала, як звучать зараз її слова — суворо й водночас метушливо, наче стара відьма виголошує на ґанку свої моторошні передбачення. Дівчині це не подобалося, але вона знала, що має рацію. Окрім того, старі жінки, мабуть, таки щось знають, інакше вони б не жили, щоб обростати новими зморшками й кричати з присінку.

— Джаспер не жартує, Інеж, — заперечив Каз. — Він оцінює шанси.

Великий Болліґер клацнув своїми велетенськими кісточками пальців.

— Що ж, у «Коуперомі» на мене чекають пиво й пательня з яєчнею, тож сьогодні помирати не мені.

— Закладешся? — запитав Джаспер.

— Я не ставитиму на власну смерть.

Каз натягнув капелюх на голову й відсалютував, торкнувшись крисів затягнутими в рукавички пальцями.

— Чому, Болліґере? Ми робимо це щодня.

Він не помилявся. Інеж завинила Перові Гаскелю, тож ризикувала життям щоразу, коли бралася за нову роботу чи завдання, щоразу, коли виходила зі своєї кімнати в Рейці. Сьогоднішня ніч нічим не відрізнялася.

Коли задзвонив годинник на церкві Біржі, Каз грюкнув ціпком по бруківці. Запала тиша. Час розмов минув.

— Ґілз не розумник, але має достатньо клепок, щоб підкинути нам проблем, — промовив Каз. — Не має значення, що ви чули; ніхто не встряне в сутичку, поки я не віддам наказ. Будьте напоготові. — Він злегка кивнув Інеж. — І залишайтеся в тіні.

— Жодних плакальників, — сказав Джаспер, передаючи гвинтівку Ротті.

— Жодних погребінь, — пробурмотіла у відповідь решта Покидьків. Між ними це означало «хай щастить».

Перш ніж Інеж змогла розчинитися в затінку, Каз торкнувся її руки ціпком, прикрашеним воронячою головою.

— Не зводь очей із вартових на даху. Може, вони в Ґілза в кулаку.

— Тоді… — почала Інеж, але Каз уже пішов.

Дівчина розчаровано заломила руки. Вона мала сотні запитань, але, як завжди, Каз придушив їх усі.

Вона побігла підтюпцем до стіни Біржі, що виходила до каналу. Лише заступники та їхні секунданти могли увійти досередини під час перемов. Але на той випадок, якщо Чорні Вістря щось задумали, інші Покидьки чекатимуть одразу біля східної арки, наготувавши зброю. Вона знала, що Ґілз має власний натовп до зубів озброєних Чорних Вістер біля західного виходу.

Інеж знайде свій власний шлях усередину. Правила чесної гри між бандами належали до часів Пера Гаскеля. Вона була передовсім Марою: єдиний закон, якому підкорювалася, — гравітація, та й то не щодня.

На нижньому рівні Біржі розташовувалися склади, що не мали вікон. Інеж наблизилася до стічної труби, якою можна було видряпатися нагору. Щось змусило її завагатися перед тим, як обхопити трубу руками. Дівчина дістала жеврик, струсонула, і блідо-зелене сяйво торкнулося труби. Вона блищала й була слизькою від олії. Дівчина оглянула стіну, шукаючи іншої можливості, і побачила кам’яний карниз, що слугував підніжжям статуї, яка зображала трьох керчинських летючих риб. До нього можна було дотягнутися. Інеж зіп’ялася навшпиньки й обережно торкнулася горішнього боку карниза. Бите скло. «На мене тут чекають», — подумала