Читати книгу - "Книга кладовища"

Той подав малюкові банан.

Пані Овенс спостерігала, як Ніхто їсть.

— Ба-нан, — задумливо вимовила вона. — Ніколи про таке не чула. Ніколи. І яке воно на смак?

— І гадки не маю, — відповів Сайлас, який споживав лише один харч, і то були не банани. — Отут можна влаштувати малому ліжечко.

— І не подумаю, у нас із Овенсом прекрасна затишна могилка, а поруч клумба з нарцисами. Там доста місця, вистачить і маленькому. В будь-якому разі, — додала вона, щоб Сайлас не подумав, буцімто вона гребує його гостинністю, — я не хочу, щоб хлопчик завдавав тобі клопоту.

— Не завдаватиме.

Малий доїв банан. А що не з'їв, розмазав по собі й радесенько всміхався, замурзаний та рум'яний.

— Нан! — заявило хлопча.

— Ти диви, який він розумничок, — розчулилася пані Овенс. — А який безлад улаштував! Ану, шануйся, малий пролазо, — і заходилася знімати шматочки банана з його одягу й волосся. — Як думаєш, що вони вирішать?

— Не знаю.

— Я не можу його покинути. Я ж пообіцяла його мамі.

— Свого часу я побував у різних ролях, — відповів Сайлас, — але ким я ніколи не був, то це матір'ю. І зараз теж не збираюся нею бути. Але я можу виходити з кладовища…

— А я — ні. Тут поховано мої кістки. І Овенсові. Я ніколи не зможу полишити цвинтар.

— Добре, либонь, мати власне місце, — промовив Сайлас. — Мати свій дім.

У його голосі не було зажури. Фраза була сухіша за пустелю, наче це було щось незаперечне. Пані Овенс і не заперечувала.

— Гадаєш, нам ще довго чекати?

— Навряд, — відповів Сайлас. Але він помилився.

Суперечка в амфітеатрі на схилі пагорба тривала.

Те, що в цю дурнувату затію вплуталися Овенси, а не якісь легковажні молоді привиди, означало багато, адже Овенсів поважали й шанували. Вагомим було й те, що на роль опікуна добровільно зголосився Сайлас, бо до Сайласа, який існував на межі їхнього світу та світу, який вони полишили, мешканці кладовища ставилися з дещо обережним, але таки захопленням. І все ж…

Власне кажучи, особливої рівноправності на цвинтарі не було, але смерть всіх зрівнює, і кожен з мертвих мав право голосу й думку щодо того, чи дозволити живій дитині лишитися, і кожен був налаштований її висловити.

Це сталося пізньої осені, коли день уже не квапиться починатися. І хоча небо все ще не посвітліло, та з підніжжя пагорба вже долинав гул автомобілів, які люди гнали крізь туманний темний ранок на роботу, а мешканці кладовища все сперечалися про дитину, яка до них потрапила, і що з нею робити. Триста голосів. Триста думок. Німія Трот, поет з північно-західної частини кладовища, почав декламувати власне ставлення, хоча його ніхто не слухав, аж раптом дещо сталося. Дещо таке, що змусило замовкнути кожного, хто намагався бути почутим, — подія безпрецедентна в історії кладовища.

Величезний жеребець, масть якого люди, що знаються на конях, назвали б сірою, інохіддю зійшов на схил. Стукіт його копит було чути ще до того, як з'явився він сам, заразом із хрускотом, що супроводжував його продирання крізь гущавину, кущі, ожину й плющ, якими поріс пагорб. Заввишки він був із шайра, долонь п'ятнадцять, а то й більше.[1] Такий кінь міг би носити лицаря у повному обладунку, але на ньому без сідла їхала вершниця, з голови до п'ят одягнена у сіре. Її довга спідниця і шаль скидалися на плетиво старого павутиння.

Обличчя вона мала безтурботне і спокійне.

Мешканці кладовища її знали, адже наприкінці своїх днів кожен зустрічається з Дамою на Сірому, і забути її неможливо.

Кінь зупинився поряд з обеліском. Небо на сході світліло, вкривалося перлинним, передсвітанковим вилиском, який наганяв на мешканців цвинтаря неспокій і думку про повернення в затишні домівки.

Але навіть тоді ніхто не поворухнувся. Усі спрямували почасти налякані, почасти захоплені погляди на Даму на Сірому. Мертві не забобонні в більшості своїй, але вони дивилися на неї, як римські авгури[2] — на священних воронів у пошуках мудрості, у пошуках натяку.

І вона заговорила до них.

Голосом, що лунав мов сотня крихітних срібних дзвоників, вона промовила лише:

— Мертві повинні бути милосердними, — й усміхнулася.

Тоді кінь, який скубав і жував густу траву, облишив це заняття. Вершниця торкнулася його шиї, він розвернувся, протупотів кілька великих кроків, а потім відірвався від пагорба й понісся галопом по небу. Оглушливий гуркіт його копит перетворився на передвісток далекого грому, і за мить їх уже не було видно.

Принаймні саме так описують ці події мешканці кладовища, які тієї ночі зібралися на схилі пагорба.

Суперечка вичерпалась, рішення було прийнято без голосування. Дитині на ім'я Ніхто Овенс буде надано Свободу кладовища.

Матінка Скрегіт і баронет Джосая Вортінґтон провели пана Овенса до склепу старої каплички та повідомили новини пані Овенс.

Диво її не надто вразило.

— Ще б пак, — мовила вона, — декому з наших клепки в голові бракує. Але вона знає, як краще. Звісно, що знає.

Ще до того, як сонце зійшло в оглушливо сірому ранку, маля швиденько заснуло у затишній гробниці Овенсів (пан Овенс помер заможним головою місцевої гільдії червонодеревників, які зробили все, щоб він спочив з відповідними почестями).

А Сайлас вирушив на останню прогулянку перед світанком. Він знайшов високий будинок поряд із пагорбом, оглянув три тіла й ретельно вивчив характер ножових поранень. Коли він задовольнив свою цікавість, то вийшов у ранкову темряву, подумки перебираючи малоприємні варіанти, і повернувся на кладовище, на дах каплиці, де спав і перечікував день.

Тимчасом у маленькому містечку біля підніжжя пагорба чоловік на ім'я Джек дедалі більше навіснів. Він так довго чекав на цю ніч, вона мала стати кульмінацією місяців, ні, років роботи. І початок справи був таким багатонадійним. Трьох людей Джек прибрав, вони й оком не встигли змигнути. А потім…

А потім усе пішло шкереберть. З якого дива він подався вгору пагорбом, якщо було очевидно, що дитина пішла вниз? Коли Джек спустився, малюка вже й слід прохолов. Його хтось знайшов, забрав і сховав. Іншого пояснення просто не було.

Вдарив грім, гучний і раптовий, мов постріл, і вперіщив рясний дощ. Чоловік на ім'я Джек був організований і вже почав планувати наступний крок — дзвінки певним городянам, які стануть його тутешніми очима й вухами.

Не обов'язково повідомляти Зборам, що він провалив завдання.

У будь-якому разі, ще не провалив, думав чоловік на ім'я Джек, скоцюрбившись під крамничним навісом. Ще ні.