Читати книгу - "Книга кладовища"

— Бетсі, дослухайся до здорового глузду, — встряла матінка Скрегіт, мініатюрна старенька в чималенькому капелюшку й пелерині, які вона носила за життя та в яких її і поховали. — Де він житиме?

— Тут, — відказала пані Овенс. — Ми могли б надати йому Свободу кладовища.

Рот Матінки Скрегіт округлився від подиву.

— Але, — промовила вона, — але ні, ніколи.

— А чому б і ні? Він буде не першим чужинцем, який дістане Свободу.

— Твоя правда, — зауважив Кай Помпей, — але той не був живим.

Таким чином, незнайомець зрозумів, що його, незалежно від власного бажання, втягують у розмову, і неохоче вийшов з тіні, сам як пляма темряви.

— Так, — погодився він, — я не живий. Але я пристаю на бік пані Овенс.

Джосая Вортінґтон перепитав:

— Справді, Сайласе?

— Так. На добро чи на лихо — і я твердо переконаний, що на добро, — пані Овенс із чоловіком узяли це дитя під свій захист. І для того, щоб його виховати, знадобляться більш ніж ці дві добрі душі. Це вимагатиме зусиль усього кладовища, — мовив Сайлас.

— А як щодо їжі й решти необхідних речей?

— Я можу виходити з кладовища й повертатися. Можу приносити йому їжу.

— Це ти все добре кажеш, — зазначила Матінка Скрегіт. — Але ти з'являєшся і йдеш, і ніхто не знає, де ти є. Ти можеш зникнути на тиждень, і хлопець помре з голоду.

— Ви мудра жінка, — сказав Сайлас, — тепер я розумію, чому всі навколо такої високої думки про вас.

Він не міг керувати думками мертвих, як робив це з живими, але міг користатися з усіх можливих лестощів і переконань, бо й мертві їм підвладні. Потім він ухвалив рішення.

— Чудово. Якщо пан і пані Овенс будуть йому батьками, я стану його опікуном. Я залишатимуся тут, а якщо матиму потребу полишити кладовище, знаходитиму когось, хто замінить мене, приноситиме дитині їсти й доглядатиме її. Ми можемо скористатися склепом у каплиці, — додав він.

— Але, — протестував Джосая Вортінґтон. — Але! Людська дитина. Жива дитина. Ну справді ж. Подумайте. Це кладовище, а не дитячий садочок, хай вам грець.

— Саме так, — кивнув Сайлас. — Дуже слушна думка, сер Джосая. Я б і сам не сказав краще. От саме з цієї причини, а не з жодної іншої, надзвичайно важливо виховати цю дитину з якомога меншим втручанням у, якщо ви пробачите мені цей каламбур, життя кладовища.

Відтак Сайлас підійшов до пані Овенс і глянув на немовля, яке спало в неї на руках. Він вигнув брови.

— Пані Овенс, як його звати?

— Його мати мені цього не сказала.

— Зрозуміло, — мовив Сайлас. — Але в будь-якому разі, його старе ім'я навряд чи стане у пригоді. Там, за межами кладовища, є люди, які хочуть завдати малому шкоди. Гадаю, ми самі підберемо йому ім'я, еге ж?

Кай Помпей підійшов і оглянув дитя:

— Він чимось схожий на мого проконсула, Марка. Назвімо його Марком.

Джосая Вортінґтон зауважив:

— Мені він нагадує мого садівничого, Стеббінса. Хоч я б так його не називав, Стеббінс був гірким п'яничкою.

— Вони схожі з моїм племінником Гаррі, — втрутилася Матінка Скрегіт, і скидалося на те, що все кладовище збирається взяти участь в іменуванні, кожен мешканець знаходив риси подібності між немовлям і кимось давно забутим, аж коли встряла пані Овенс.

— Ні на кого він не схожий, він такий як є, — твердо заявила вона. — Ніхто ні на кого не схожий.

— Тоді хай буде Ніхто, — запропонував Сайлас. — Ніхто Овенс.

І саме тоді хлопчик широко розплющив очі, наче відгукнувся на нове ім'я. Він роззирнувся, вдивляючись в обличчя мертвих, у туман, у місяць. Він подивився на Сайласа й не відвів погляду. І погляд цей був серйозним.

— Що за ім'я таке — Ніхто? — озвалася шокована Матінка Скрегіт.

— Це його ім'я, й ім'я хороше, — відповів Сайлас. — Воно берегтиме його.

— Неприємності мені не потрібні, — сказав Джосая Вортінґтон. Немовля подивилося на нього, а потім, чи то від голоду, чи від утоми, чи суму за домівкою, родиною, своїм світом, скривило личко й зайшлося плачем.

— Ідіть, — запропонував пані Овенс Кай Помпей. — Подальше ми обговоримо без вас.

Пані Овенс чекала коло поховальної каплички. Більше сорока років тому її, схожу на маленьку церкву зі шпилем, оголосили будівлею, що становить історичну цінність. Але міська рада вирішила, що реставрувати її буде надто дорого, маленька капличка на зарослому кладовищі нікого не цікавила, тому її просто замкнули й чекали, поки сама завалиться. Вона поросла плющем, але була збудована на совість, тому цього сторіччя розвалюватися не збиралася.

Дитя заснуло на руках у пані Овенс. Вона його ніжно колисала під стару колискову, яку ще її мама співала, коли пані Овенс була немовлям, ще за часів, коли чоловіки тільки-но почали носити напудрені перуки. Пісня линула:

Спи, моє малятко, спи,

Спи, є час ще поки.

Як зростеш, побачиш світ,

Але зараз — спокій.

Поцілунки,

в танці двоє;

Скарб знайди

і ймення своє…

Пані Овенс проспівала ці рядки до того, як зрозуміла, що забула, чим повинна закінчуватися колискова. Їй здавалося, що там має бути щось про «волохаті ноги», але це могла бути вже інша пісня, тож вона її не доспівала, а почала іншу, про «Чоловіка на місяці», а потім, душевним таким, яким співають народних пісень, голосом заспівала більш сучасну, про хлопчика, який дістав сливку з пирога, а відтак завела довгу баладу про молодого панича, чия дівчина без якоїсь очевидної причини отруїла його стравою з плямистих вугрів, а тоді з-за каплички вийшов Сайлас з картонною коробкою в руках.

— Тримайте, пані Овенс, — сказав він. — Купа корисних речей для хлопчика, що підростає. Ми можемо зберігати це все у склепі, еге ж?

Замок упав йому в долоні, і Сайлас прочинив залізні двері. Пані Овенс зайшла всередину, підозріливо оглядаючи полички й старі дерев'яні лави, сперті об стіну. В одному кутку стояли поїдені пліснявою коробки зі старими метричними книгами парафіян, а з іншого боку крізь прочинені двері було видно вікторіанський унітаз і рукомийник з одним краном для холодної води.

Немовля розплющило очі.

— Тут можна тримати їжу, — сказав Сайлас. — Приміщення прохолодне, тож харчі зберігатимуться довше. — Він витяг з коробки банан.

— І що це таке? — запитала пані Овенс, розглядаючи жовто-брунатну штуку.

— Це банан. Тропічний фрукт. Гадаю, треба з нього зняти шкірку, — відповів Сайлас, — отак.

Дитинча — Ніхто — стало вивертатися з рук пані Овенс, і та поставила його на кам'яну підлогу. Малий швиденько почеберяв до Сайласа