Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

ненависний погляд на свого кривдника, що зігнувся в три погибелі просто біля її ніг. Без особливих зусиль вирвавшись із рук челядинців, які радше притримували її, ніж тримали, незвана гостя чимдуж побігла в бік лісу. Вона й не вчулася, як повз неї, біля самого вуха, пролетіла велика каменюка. На мить завмерши від несподіванки, Рута обернулася. Очі Олеся, холодні сірі очі, дивилися на неї зі страхом і безсилою люттю. Ось зараз, він візьме ще один камінь, зараз накаже прислужникам ловити її… Ось, постривай лише, маленька бунтівниця, дізнаєшся, де в нашому краю зимують раки, і хто тут справжній шляхтич!

Але дівчина не чекала. Вона обернулася і, незважаючи на біль, що пронизував спину, гарячку, голод і спрагу, від яких нестерпно пекло все всередині, кинулася навтіки, до рятівних кущів колючої малини й глоду, низького підліска, за яким можна сховатися й загубитися в лісовій гущавині.

Нарешті Рута зупинилася. Вона вже не пам'ятала, скільки часу йшла. Добре було, що хоч не збилася з дороги, бо… не було в неї ніякої дороги! Вона йшла навмання, то втрачаючи ледь помітну стежку, то знову знаходячи її.

Почало сутеніти, коли просто перед дівчиною розкинулася широка ріка. Лише зупинившись і перевівши подих, Рута збагнула, що лишилася тут в лісі геть одна. Ніхто вже її не наздоганяє, нікому до неї немає жодного діла. І вона, проживши в місті все своє недовге життя, нарешті усвідомила, що її оточували самі лише віковічні дуби та зарості сухого верболозу. Вода відбивалася сталлю від неба, що нахмарилося надвечір. Жодного подиху вітру, жодного звуку, який міг би повернути її до життя, даруючи хоч примарну надію.

Сутінки насувалися дуже швидко, а ще швидше робилося холодно. Тут, на березі ріки, Рута раптом знайшла для себе вихід. Миттєво й безболісно. І краще, ніж помирати від гарячки, із голоду, замерзати чи бути з'їденою диким звіром! Вона повільно, ніби упиваючись своєю новою думкою, попрямувала до води. Зараз її муки скінчаться – не буде більше ні страху, ні почуття провини. Усі рани – і нанесені різками, і словами людей – водночас загояться. А Господь Бог пришле до неї свого ангелика й візьме її до себе, на небеса…

Не розбираючи дороги й не дивлячись собі під ноги, Рута побрела до річки. Вона вже майже відчувала на собі дотик янгольських крил, як її нога заплуталася в чомусь і хруснула. Несподіваний біль примусив її голосно зойкнути й повалитися на високу суху траву. Рута помітила, що в тій траві лежав череп коня, за який нога й перечепилася. Кінцівкою вдалося поворушити, але було страшенно боляче, тож усі уявні ангелики розчинилися в повітрі… От лихо, як тепер із підвернутою ногою доповзти до води? Зробивши над собою зусилля, вона підвелася, але цього разу роздивилася навколо. Просто в двох кроках від неї ріс старезний дуб, на якому розвішені були черепи тварин – косуль, кабанів, коней, а на корі виднілося грубо витесане обличчя якогось прадавнього божества. Під деревом був вимощений вівтар, на якому стояв глечик, повний молока. Забувши про біль і утому, юнка кинулася до того молока, жадібно припадаючи вустами до мальованого глека. Молоко було ще свіжим, певно, ранішнім. Шкода, що не парним, яке вона пила в отця Никодима й Оленки, – промайнуло в неї в голові, і Рута раптом згадала, що зовсім нещодавно збиралася покінчити зі своїм життям. На повний живіт ця думка не видавалася вже такою пречудовою. Але сутінки майже згустилися, десь далеко почулося завивання чи то вовків, чи то собак, і по тілу ніби пробігли дрібні мурашки.

Не встигла Рута як слід злякатися, як тихий шелест трави примусив її обернутися. Біля неї стояв височезний сивий дідуган, із довгим волоссям і бородою до пояса, і уважно дивився на неї своїми вицвілими від часу очима.

Даждьбожий Великдень[7]

Був день Божий, неділя. Люди висипали з церкви і раділи весняному сонцю, першим його променям. Хтось із чоловіків одразу подався до корчми, а дехто вийняв із торбинки сховане про запас. Такої днини й випити не гріх, повторювали мужчини, адже день нарешті нагнав ніч, і сонячний диск Ярила тепер довше сяятиме на небосхилі. Із такої нагоди діти та незаміжні дівчата зібралися гуртом на все ще вкритій де-не-де снігом галявині, готуючись водити танки й заспівувати веснянки.

Цього дня до головних воріт Чернігова під'їхала бричка. Дверцята відчинилися, і з неї вийшов молодик, років двадцяти-двадцяти п'яти. Важко було сказати точніше, бо юнак був убраний у чудернацьку одежу яскраво-синіх кольорів, яку тут носили хіба що заїжджі іноземці, мав вибілене обличчя й напомаджене русяве волосся, стягнене ззаду в кінський хвіст. При боці була причеплена шпага в дорого оздоблених піхвах та з розкішною перев'яззю. Голову прикрашав шкіряний крислатий капелюх із довжелезним білим пером, а у вусі сріблясто виблискувала сережка.

У натовпі зашепотілися. Усі гадали, що ж то за панич, аж доки не побачили стару Варвару, няньку паненят Чернецьких, яка чимдуж поспішала до брички, відбиваючи поклони та цілуючи руки новоприбулого, і лише тоді збагнули, що то Олесь Чернецький повернувся з західних країв, де вчився заморської грамоти.

Ґречним паном Олесь пройшов повз ряди міщан і голоти, що збіглися погледіти на ту дивовижу. Він лише раз мимоволі схилив голову, ніби роблячи велику послугу всій тій черні, що витріщилась на його сонцесяйну особу.

– Чому ж-то він там учився, по тих Хвранціях і Гишпаніях? – питали перехожі в Варвари.

– Юспруденсії! – гордо відказувала баба.

Усі навколо закопилювали нижню губу й хитали головою, розуміючи лише, що таке слово не може означати чогось дріб'язкового.

У цьому метушливому місті одна лише Варвара знала, що насправді панич від'їздив зовсім не навчатися, а лікувати зір, який із кожним днем погіршувався.

Два роки поспіль Олесь відвідував найкращих лікарів, витрачаючи на них чималі спадкові кошти, які надсилала матінка. Але вже півтора місяця минуло, як матінка предстала перед богом, тож грошей більше не стало, як і надії бачити світ у всіх його барвах. Або принаймні просто бачити.

Змінивши бричку на старого материного ридвана, якого прислали разом із челяддю, Олесь продовжив свій шлях у маєток. Маленька метушлива Варвара сиділа поруч нього й усе шмигала носом і заламувала руки від радості, що її паночок, дитятко, повернувся.

– То як твої оченята, соколику мій любесенький? – нарешті запитала вона, коли ридван виїхав за межі міста, прямуючи в бік хутора.

– Погано, бабо, зовсім недобре, – зітхнув він,