Читати книгу - "Дарована весна, або Відьма за чужим призначенням"

За мить перед Рутою стояла миска пшоняної каші, тарілка з козиним сиром, кухоль молока й свіжоспечена житня паляниця, густо посипана невідомою дівчині пряною травою. Оленка моторно поставила все на широку Рутину лаву, ніби відводячи погляд таких самих синіх, мов у батька, очей, і по тому швидко зникаючи за піччю.

Коли Рута нарешті поїла, Никодим продовжив питати. Багато запитував про маму, тата, про те, чи вчилася сама Рута чарувати. Усі відповіді записував у свій зшиток, а на розповіді про смерть мами підвів голову й довго вдивлявся у Рутині карі очі, ніби намагаючись в них прочитати, що ж саме вона недоговорила.

– То мене судитимуть? – нарешті запитала Рута, коли питання отця скінчилися.

– Якщо впіймають, – кивнув він. – Наразі ніхто не знає, що ти, дитя, тут. І дасть Господь, не дізнається.

– Але ж… Ви служитель Бога, а Бог ненавидить таких, як я…

– Хто тобі сказав таку дурницю? Бог любить всіх своїх дітей. І Христос, і Даждьбог, і навіть кривавий Перун. Тільки тобі треба буде вчитися стримувати свої чари, пускати їх лише на поміч людям, а не на кривду.

Рута розгублено кліпала очима. Слова церковного дяка ніяк не вкладалися в її голові.

– Але я не знаю, як це зробити! – нарешті спромоглася відповісти вона.

– Прийде час, і ти навчишся, маленька моя. А потім повернешся сюди і явиш старому дідугану, який вже не зможе ходити власними ногами, чудеса зцілення!

Никодим говорив так натхненно, а в його очах стрибали такі лукаві бісики, що неможливо було не посміхнутися.

– Ти ще квола, у тебе гарячка… можливо, у дорозі тобі зробиться гірше, але я не можу тебе більше в себе переховувати. Наробила ж ти переполоху! Тебе шукає все місто, вони обшукують навіть садиби паничів, тож скоро настане черга й служителів церкви. Був би я один – тримав би тебе до одужання. Але в мене Оленка… Не можу я так її життям торгувати. Цієї ночі, дочко, випробуємо долю, і хай допоможе нам Господь.

Ранок Олеся починався розмірено: ситий сніданок у садку під полуденним сонцем бабиного літа, управи з арифметики й астрономії, музикування та риторика. По обіді настав час французької, і аж під вечір, коли суворий учитель пішов відпочивати, Олесю дозволено було трохи перепочити самому та нарешті зайнятися звичними хлоп'ячими забавами.

Їхня поліська садиба розташувалася просто посеред лісу. Навколо було тихо й безлюдно, лише іноді долинали голоси рибалок, що гомоніли на Десні, або мукання корів на хуторському фільварку. Брат і сестра саме гостювали в дядька в Києві, а мама нездужала й днями просиджувала перед зачиненим вікном, щось вишиваючи. Лише челядь іноді виходила на двір у своїх невідомих й незрозумілих Олесю справах.

Тож хлопчик шукав собі забави сам. Спершу він велично пройшовся по припорошеному листям подвір'ю, уявляючи себе єдиновладним господарем усього господарства, потім подражнив кудлатого пса Вернигору, міцно прикутого ланцюгом до своєї буди. Пес відповів йому недобрим гарчанням, але хлопчик на те не зважав. Зрештою його допитливе око натрапило на купу дрібного каміння, скинутого за повіткою. Один за одним він почав вибирати камінчики й жбурляти їх спершу по даху покритого мохом льоху, а потім, перебравшись ближче до курника, цілитися вже й у курей. Поганий зір Олеся з такої малої відстані не дуже рятував пташок. Нещасні чеботурки ховалися від нього під жердини, кудахкаючи й кличучи на допомогу півня, але той сам лише набундючився і з мовчазним обуренням терпів камінь за каменем, що прилітали на його територію.

Олесь посміювався. Він міг загнати курей до найтемнішого кутка курника, навіть повбивати їх курчаток у загорожі – усе було йому під силу, і ні за що не було кари. От якби його брат із сестрою зараз його побачили! Вони би пишалися ним, таким великим і сильним!

Ще один камінь промайнув повз товстого рудого кота їхньої кухарки, ледь не зачепивши йому вухо. Із голосним нявканням кіт утік геть із подвір'я, проповзаючи під великими різними воротами. Тієї ж миті ворота відчинилися, і на подвір'я виїхав великий віз. Хлопчик впізнав того воза й візника – ними їхній київський дядько Андрій, його хрещений батько, передавав гостинці з міста.

– О, типривіз мені пензлі й фарби, як я просив? – одразу кинувся до візника Олесь, і не чекаючи запрошення чи бодай дозволу, заходився біля воза відкривати ряднини й розсупонювати мішки.

Аж раптом хлопець відсахнувся й здивовано витріщився на візника.

– А це хто за така?

На возі, укрита рядниною, спала дівчинка. Руде волосся бурштином виблискувало на сонці, а по її круглих щоках і кирпатому носі рясними зернами розсипалось ряботиння.

– Тю, а й справді – це хто така? – у свою чергу здивувався візник. – Я ж усе переглядав перед від'їздом, ніде з самого Києва не зупинявся. Хіба що той святоша на виїзді з міста мене заговорив…

Дівчина нарешті почала прокидатися. Вона виглядала змарнілою, під очима вимальовувалися сині кола, а очі хворобливо поблискували.

– Ану, зняти її з воза й допитати! – розпочав гратися в отамана Олесь.

На його крики збіглася челядь, і старий конюх Іван тут таки спустив напівпритомну дівчину долі.

– То ти будеш говорити? – якомога жорсткіше намагався допитатися хлопець, але гостя уперто мовчала, не в змозі самостійно стояти на землі та похитуючись у руках конюха.

– А всипте-но їй канчуків, побачимо, як вона тоді заговорить.

Челядинці перезирнулися, та суперечити не сміли. Двоє взяли дівчину під руки, а Іван, почухавши бороду, приготував довгого батога.

– Вона й так ледве дихає, може, нехай дівча трохи відпочине, а потім сама все розкаже! – вступилося за прибулу жіноцтво.

– Мовчати, челядь! Ніхто не прибуває в мої володіння непрохано та безкарно! – ледь не викрикнув хлопчик, здіймаючи вгору вказівний палець. – Зараз ми покажемо, як у нас зустрічають злодіїв! Іване, бий!

Іван, непомітно вкинув батога в кущі, а сам узяв різку, якою курей ганяли. Зціпивши зуби, він ударив. Почувся слабий зойк. Дівчинка заплющила очі, але стерпіла. Бавовняна керсетка й плахта захищали від ударів.

– Зняти з неї ту безрукавку! І бий сильніше! Іще, іще сильніше бий!

Скинувши з дівчини верхній одяг, лишивши її в одній полотняній сорочці й куценькій плахті, Іван ударив удруге. І втретє.

Челядинцям навіть на мить здалося, що в очах Олеся промайнув жаль, який, утім, не відмінив жорстокого наказу.

– Дужче! – натомість закричав на Івана він.

Несподівано обличчя малого шляхтича викривила маска болю. Ноги Олеся підкосилися, і він обм'якло сповз на землю. Дівчина ж нарешті розплющила очі та кинула