Читати книгу - "Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні"

Як усе це пояснити?

Відповідь, на яку я здобувся, можливо, не правильна, але це єдина відповідь, яка в мене є. Вона стосується часу. Ось моя теорія: у певному важливому сенсі час не є реальним. Або, можливо, він реальний, але не таким чином, як ми його сприймаємо або ж його собі уявляємо. Мене переповнювала гостра, цілковита впевненість (я і досі її відчуваю), що попри всі зміни, які ми бачимо, в основі мінливого світу лежить певний незмінний ландшафт: і що цей невидимий ландшафт, що лежить в основі, є часом Біблії, а саме періодом, що безпосередньо слідував за смертю та воскресінням Ісуса, іншими словами, періодом написання «Книги діянь».

Парменід би мною гордився. Я вдивлявся в незмірно мінливий світ і заявив, що в його основі лежить світ вічний, незмінний та абсолютно реальний. Але як це трапилося? Якщо справжній час – це приблизно 50-тий рік нашої ери, чому ми бачимо 1978-ий рік н.е.? І якщо ми насправді живемо в Римській імперії, десь у Сирії, то чому перед нашими очима Сполучені Штати?

У Середні віки виникла теорія, яку я зараз вам перекажу. Ця теорія стверджує, що Лихий, Сатана, є «Богом-мавпою». Що він створює фальшиві імітації творіння, автентичного творіння Бога, і потім замінює ними істинно створене. Чи здатна ця дивна теорія пояснити те, що трапилося зі мною? Чи варто нам вірити, що нас замкнули, що нас обвели круг пальця, що зараз не 1978 рік, а 50-ий… і Сатана звів фальшиву реальність, щоб підірвати нашу віру в друге пришестя Христа?

Уявляю себе на прийомі в психіатра. Психіатр запитує: «Який зараз рік?» А я відповідаю: «50-ий рік нашої ери». Психіатр блимає на мене очима й каже: «А де ви знаходитесь?» Я відповідаю: «У Юдеї». «А це що в біса таке?» – запитує психіатр. «Це частина Римської імперії», – змушений відповісти я. «Ви знаєте, хто сьогодні президент?» – запитав би психіатр, а я відповів би: «Прокуратор Фелікс». «Ви впевнені в цьому?» – запитав би психіатр, тим часом подаючи прихований сигнал двом велетням-санітарам. «Так, – відповів би я. – Хіба що він відмовився від посади і на його місце став прокуратор Фестус. Розумієте, Фелікс утримував апостола Павла впродовж…» «Хто вам це розповів?» – випалив би психіатр роздратовано, і я відповів би: «Святий дух». Після цього мене б замкнули в ізоляторі, і я б визирав із вікна, чудово розуміючи, як я там опинився.

Усе у цій розмові було б правдою в певному сенсі, однак неправдивим щодо нашого досвіду з іншого боку. Я чудово знаю, що зараз 1978-ий рік і президентом є Джиммі Картер, і що я живу в Санта-Ані, Каліфорнія, у Сполучених Штатах. Я навіть знаю, як дістатися від моєї квартири до Діснейленду, я б навіть сказав, що я ніяк не можу про це забути. І, звісно ж, Діснейленд не існував у часи апостола Павла.

Отже, якщо я змушу себе поводитися раціонально та розсудливо і таке інше, я змушений буду визнати, що існування Діснейленду (який, як я знаю, є реальним) доводить, що ми не живемо в Юдеї в 50-му році нашої ери. Я просто не можу собі уявити апостола Павла, який вертиться в гігантських чашках, поки пише своє перше послання до Коринтян, а паризьке телебачення знімає його на плівку. Апостол Павло ніколи б і близько не підійшов до Діснейленду. Лише діти, туристи та совєтські високопосадовці, які приїхали з візитом у США, ходять до Диснейленду. Апостоли цього не роблять.

Однак якимось чином, біблійний матеріал прокрався в моє несвідоме й прослизнув у мій роман, і знову ж таки з якоїсь причини я пережив у 1978 році сцену, яку я описав ще в 1970-му. Я намагаюсь сказати таке: існує внутрішня причина, принаймні в одному з моїх романів, що інша реальність, незмінна реальність, а саме та, про яку підозрювали Парменід та Платон, лежить в основі видимого феноменального світу змін, і якимось чином, у якийсь спосіб, самі того не очікуючи, ми можемо проникнути в неї. Або радше таємничий Дух може нас із нею звести, якщо він бажає, щоб ми бачили цей незмінний інший ландшафт. Минає час, минають тисячі років, однак у той же час, як ми бачимо цей сучасний світ, світ древності, біблійний світ ховається за ним, він усе ще там і все ще реальний. І так во віки віків.

Чи варто мені йти до кінця і розповісти вам решту цієї дивної історії? Саме так я і зроблю, адже я зайшов уже так далеко. Мій роман «Лийтесь, сльози», – сказав поліцейський» вийшов у видавництві Doubleday в лютому 1974-го року. Через тиждень після його виходу мені вирвали два зуби мудрості, вколовши пентасол натрію. Пізніше того дня в мене почались сильні болі. Моя дружина зателефонувала дантисту-хірургу, а він передзвонив в аптеку. Через півгодини у двері постукали: кур’єр з аптеки привіз знеболювальні. Хоча в мене була кровотеча, і я був хворим та ослабленим, я відчув потребу самому відчинити двері. Коли я відчинив двері, переді мною стояла молода жінка, на якій було сяюче золоте намисто, у центрі якого виблискувала рибина. З якоїсь причини мене загіпнотизувала ця лискуча золота рибина. Я забув про свій біль, про ліки, забув навіть, що переді мною стояла дівчина. Я просто витріщався на знак риби.

«Що це означає?» – запитав я її.

Дівчина торкнулася сяючої золотої рибки рукою і відказала: «Такий знак носили ранні християни». Після цього вона вручила мені пакунок із ліками.

У цю ж мить, поки я витріщався на знак риби і слухав її слова, я раптово пережив те, що, як я пізніше довідався, називається anamnesis – це грецький термін, який, буквально означає «втрата забуття». Я згадав, хто я і де я був. За якусь мить, я і оком не встиг зморгнути, як воно все повернулося до мене. І я не лише міг пригадати все це, але й міг це бачити. Дівчина була таємною християнкою, і я також. Ми жили в страху, що римляни нас викриють. Ми змушені були спілкуватися за допомогою таємних знаків. Вона щойно мені це повідомила, і це було правдою.

На якусь мить, хоча в це й важко