Читати книгу - "Як збудувати всесвіт, що не розлетиться на шматки через два дні"

я винайшов поняття фальшивої фальшивки. Скажімо, у Діснейленді є фальшиві птахи, що приводяться в рух електричними моторами і крякають та кричать, коли ти проходиш повз них. Припустімо, однієї ночі ми б пробралися у парк зі справжніми птахами й замінили ними фальшивки. Уявіть собі, який жах охопив би працівників Диснейленду, коли б вони викрили цю підміну. Справжні птахи! І, можливо, певного дня навіть реальні гіпопотами та леви. Заціпеніння. Якась лиховісна сила підступно перетворює парк із нереального в реальний. Наприклад, уявіть собі, що Маттергорн перетворився б на справжню гірську вершину, укриту снігом. А що, якби усе це місце, завдяки чуду всесильного та всемудрого Бога, миттю, ви б не встигли навіть оком змигнути, перетворилося на щось, що не піддається тлінню? Їм довелося б закритись.

У «Тімеї» Платона Бог не створює всесвіт, як це робить християнський Бог. Він просто одно дня його знаходить. Цей всесвіт знаходиться в стані повного хаосу. Бог розпочинає працювати, щоб перетворити хаос на порядок. Мені подобається ця ідея, і я пристосував її до своїх інтелектуальних потреб: що якщо наш всесвіт розпочався як щось не цілком реальне, як своєрідна ілюзія, як цього навчає індуїстська релігія, і Бог, з любові та доброти до нас, повільно та таємно перетворює його на щось реальне?

Ми б не помічали цієї трансформації, оскільки від самого початку не усвідомлювали б, що всесвіт був ілюзорним. Технічно – це гностична ідея. Гностицизм – це релігія, якою захоплювалися євреї, християни та погани впродовж багатьох віків. Мене не раз звинувачували в тому, що в мене гностичні ідеї. Напевне, це правда. В інші часи мене б спалили на вогнищі. Однак деякі з їхніх ідей мене дуже інтригують. Одного разу, коли я читав про гностицизм у «Британіці», мені потрапила на очі згадка про гностичний кодекс, що називався «Нереальний світ і аспекти його неіснуючого всесвіту», ідея, від якої я міг хіба безпорадно розреготатися. Якій людині спало б на думку написати щось про те, що, як вона знає, не існує, і як може те, що не існує, мати якісь аспекти? Але тоді я усвідомив, що писав про такі речі впродовж більш як двадцяти п’яти років. На мою думку, на тему, яка не існує, можна багато чого сказати. Один мій товариш якось опублікував книгу, що називалася «Змії островів Гаваї». Кілька бібліотек замовили його книгу. Що ж, на Гаваях немає змій. Усі сторінки цієї книги були порожніми.

Звісно, наукова фантастика не претендує на те, що описані нею світи є реальними. Саме тому ми називаємо її художньою літературою. Читача заздалегідь попереджають, щоб він не вірив у те, що він прочитає. Схожим чином відвідувачі Диснейленду розуміють, що пан Рапоха не існує і що пірати рухаються завдяки мотору, реле, електронним перемикачам та іншим механізмам. Ніхто не намагається вас обдурити.

І все ж якимось чином певним реальним способом, багато з того, що з’являється під назвою «наукова фантастика» є правдою. Можливо не буквальною правдою, я так вважаю. На нас насправді не напали істоти з іншої зоряної системи, як це відбувається у «Зустрічах третього ступеня». Виробники цього фільму й не прагнули, щоб ми в це повірили. Чи, може, хотіли?

І, що більш важливо, якщо вони таки хотіли це сказати, чи є це твердження правдивим? Ось у чому питання: не в тому, чи автор або продюсер вірили в це, а в тому, чи це правда? Оскільки цілком випадково, шукаючи хорошу історію, науковий фантаст чи сценарист може натрапити на істину… хоча й збагне це лише згодом.

Базовий спосіб маніпуляції реальністю полягає в маніпуляції словами. Якщо ти можеш управляти значенням слів, ти можеш контролювати людей, які змушені ці слова використовувати. Джордж Орвелл дуже чітко показав це у своєму романі «1984». Інший спосіб контролю за свідомістю людей полягає в тому, щоб контролювати їхнє сприйняття. Якщо ти можеш змусити їх бачити світ так, як його бачиш ти, то вони будуть думати так, як ти. Розуміння слідує за сприйняттям. Як же змусити їх бачити ту реальність, яку бачиш ти? Урешті-решт це лише одна реальність із багатьох. Головною складовою тут є образ, картинки. Саме тому телебачення має таку неймовірну здатність впливати на свідомість молодих. Слова та картинки синхронізуються. Можливість повного контролю глядача існує, особливо юного глядача. Процес перегляду телепрограм – це своєрідне навчання уві сні. Електроенцефалограма людини, що дивитися телевізор, свідчить, що десь через півгодини мозок вирішує, що нічого не відбувається й переходить у гіпнотичний напівсон, випромінюючи альфа-хвилі. Це відбувається тому, що око рухається дуже мало. На додачу більшість інформації є графічною і тому сприймається правою півкулею, а не лівою, де сконцентрована людська свідомість. Нещодавні експерименти показують, що більшість із того, що ми бачимо по телебаченню, сприймається підсвідомо. Ми лише уявляємо, що ми свідомо бачимо те, що там відбувається. Основна частина інформації уникає нашої уваги. Цілком буквально, після кількох годин перегляду ТБ ми не знаємо, що ж саме ми бачили. Наші спогади фальшиві, як наші спогади про сни. Прогалини заповнюються ретроактивно. І фальшуються. Не усвідомлюючи того, ми взяли участь у створенні підробленої реальності, а потім покірно згодували її самим собі. Ми стали співучасниками свого власного фатуму.

І – я стверджую це як професійний письменник-фантаст – продюсери, сценаристи та режисери, які створюють ці відео-й аудіосвіти не знають, яка частина їхнього змісту є правдивою. Іншими словами, вони є жертвами своїх власних творив, разом із нами. Відповідаючи за себе, я не знаю, ані скільки з того, що я написав, є правдивим, ані які часини (якщо такі взагалі існують) є правдою. Це потенційно смертельна ситуація. Ми маємо художні твори, що вдають із себе правду, і правду, що вдає з себе художню вигадку. Перед нами небезпечний збіг, небезпечна мішанина. І найімовірніше це все ненавмисне. Правду кажучи, це також частина проблеми. Ви не можете законним чином змусити автора правильно визначати свої твори, як консервований пудинг, інгредієнти якого усі перераховані на етикетці…ви не можете змусити його визначити, яка частина є правдою, а яка ні. Адже він і сам не знає.

Стає моторошно, коли ви включаєте якийсь епізод у свій роман, вважаючи його звичайною вигадкою, а потім дізнаєтеся, можливо, через багато років, що все це правда. Дозвольте навести вам приклад. Я сам цього не можу зрозуміти. Можливо, у вас виникне якась теорія. Я пас.

У 1970-му році я написав роман, що називався «Лийтесь сльози, сказав поліцейський». Одним із