Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Сент мій батько.

Напруга в кімнаті пощільнішала, я відчула, як хребтом промайнув холодок. Слово вилетіло — уже не спіймаєш.

— Що за… — видихнула Вілла.

— Ось чому Вест мав приводити «Жоржину» до Джевала що два тижні. Ось чому ви скуповували

піропи в мене — і тільки в мене. Сент через вас дбав про свою доньку, яку покинув на Звуженні. А я не знала, що ви на нього працюєте, аж до самого Дерна.

По виразах їхніх облич зрозуміла: вони повірили. Це ж надто божевільне, щоб не бути правдою.

— Я була частиною угоди з Вестом, коли той дав йому «Жоржину». І ти мала рацію, — глянула на Віллу. — Ви продали душі чоловікові, котрий сам душі не має. Ви ніколи не викупите «Жоржини». Він завжди знайде якийсь підступ, щоб ви лишилися йому винні. Це він уміє.

— Якщо Сент — твій батько, то… — Віллі урвався голос.

— Ізольда — моя мати. Тому я й маю цей хист щодо каменів.

— Ти майстриня з коштовностей.

— Ти не йдеш добувачкою на «Жоржину», — проказав Вест рівним голосом, проте було видно, що цей спокій коштує йому останньої дрібки сил. — Сент ніколи цього не дозволить. А якби й дозволив, якщо щось із тобою станеться, він переріже нам горлянки. Брати тебе — кому жити набридло?

Утім Остер тепер також зацікавився.

— А тобі це навіщо?

Я посовала носаком черевика, ковтаючи сором.

— Мені не залишається нічого іншого. До себе Сент не бере.

Усі витріщилися на мене.

— Якщо ви мене візьмете, я зроблю так, щоб «Жоржина» повернулася в море, і назбираю достатньо монети, щоб ви сплатили всі свої борги. Це моя пропозиція.

— І як ти збираєшся цього досягти? — обережно поцікавився Геміш, ховаючи очі від Веста.

— Маю дещо. Про це більше ніхто не знає. І воно чекає на мене під водою.

— Що ж це? — нарешті долучився до розмови Пай.

— Не скажу, поки не буде угоди.

— Натягати з рифу коштовностей — це нас не порятує з такої халепи, Фейбл, — зітхнув Пай.

— Це не риф. І там більш ніж достатньо, щоб викупити вас у Сента.

На Віллиних губах майнула усмішка, очі зблиснули.

— Облиште нас із нею. — Вест розвернувся до вікна. Команда не поворухнулася, і він мовив гучніше: — Облиште нас!

Усі мовчки потупцяли до виходу. Я клацнула засувом і прихилилася до одвірка, дивлячись на Веста. Через його плече зміїлися шви, утворюючи кривулину й далі тягнучись за лопаткою. І все одно він був гарний.

— Як це працювало? — спитала стиха.

Він усе дивився на вулицю, обличчя було освітлене лише наполовину.

— Як працювало — що?

— Купуєш у мене піропи на Джевалі, продаєш у Дерні — і віддаєш прибуток Сентові?

Той похитав головою.

— Не віддавав йому заробленого. Він не брав.

— То його ви й ховали?

— Усе в схованці. До мідяка. Гроші, що я тобі

видав, коли дісталися Сероса, звідти.

Ось чому ми зупинялися біля коралових островів дорогою на Дерн.

— А я весь цей час вважала, нібито заробляю власною працею. Гадала, що знайшла спосіб вижити, — прошепотіла.

— Так і було.

— Ні, виявляється, не так. Єдина причина, з якої я не вмерла з голоду на тому острові, — це ти.

Схоже, ці слова його збентежили. Вест потупив очі й задивився на підлогу.

— Ти міг би брехати Сентові щодо своїх рейсів. А він би й не дізнався.

— Не міг я йому брехати.

— Але ж наліво приторговував і підробляв рахунки?

— Це інше, — просто відповів той.

— Тільки не кажи мені, що в захваті від чоловіка, у якого ти на короткому повідці.

— Тобі не зрозуміти, — промимрив Вест.

— Ти певен?

Він, здається, серйозно замислився, і лише тоді відповів:

— Один торговець витягнув мене з Узбережжя і взяв до себе на корабель, коли мені було дев’ять. Навчив мене всього, що мені тепер відомо про мореплавство й торгівлю, от тільки чолов’яга був лихий. Сент викупив мене з того судна на своє. Він гнилий мерзотник, проте лише завдяки йому я не зішкрібаю морські жолуді з корпусів суден у тутешньому доці й не гнию на дні морському.

Не хотілося навіть уявляти, що Вест мав на увазі, кажучи, що той торговець був лихий чолов’яга. Із того, як він ковтав слова, було видно, що він стидається, хай там чого в нього зазнав.

— Отак він і впевнився, що може тобі довіряти, — завважила я. — Це він добре вміє — зробити так, щоб усі йому були винні скільки треба.

— Він розумний.

Я похитала головою.

— Як ти можеш його захищати після того, що він щойно зробив? Він же тебе попросту відкинув.

— Бо він мав рацію. Я відповідаю і за корабель, і за команду. Я вскочив у халепу. І він не відкинув. Просто не забажав нас витягати.

Я вирячилася на нього, не в змозі щось мовити. Вест справді захищав Сента.

— Гаразд, твоя правда: він викликає в мене захват. Торгівці в Безіменному морі вважають, що невдовзі Звуження потрапить їм до лап. А Сент демонструє: ми здатні стояти на власних ногах.

Ніколи б не зізналася в такому, але десь у глибині душі відчула певну гордість, хай і рештою душі його зненавиділа. І тої миті подумала: Вест чи не єдина людина, що здатна зрозуміти, як можуть поєднуватися ці два почуття.

— Скільки часу потрібно, щоб у нього викупитися?

Той мовчав.

— Скільки?

Вест знову схопився за бік, ніби від болю. Важко було взагалі уявити, як він іще тримається на ногах.

— Шістнадцять років.

Я ступила крок до нього й зазирнула в очі.

— Шістнадцять років чи одна ніч?

— Що?

— Ти можеш шістнадцять років шкребти по копійці, щоб викупитись у Сента.