Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

Аделіна

Навкруги лунають оплески глядачів і зі словами “Беліссімо” до нас підходить Матео, обіймає мене і дружньо плескає Дениса Вікторовича по плечу. Мабуть, наш танець був не дуже стриманим, раз справив таке враження на професійних танцівників. Ще декілька хвилин ми купаємось в променях слави, приймаючи компліменти від колег по цеху, а на додачу, нас запрошують на танцювальну вечірку, що має відбутись в якомусь барі. Ми звісно обіцяємо, що спробуємо знайти час, але я точно знаю, що ми туди не підемо.

Досить з мене на сьогодні “брудних танців” з Коваленко, я і так вже заплуталась хто ми є один одному. Ще з ранку я могла назвати його босом і хоч я ніколи ні на кого не працювала, та думаю, що з начальством так не танцюють. Вдень, ми стали запеклими ворогами, але на ворога таким поглядом не дивляться. Поправте мене, якщо я помиляюсь.

Готель знаходиться в центрі міста, тому вирішуємо йти до нього пішки, тим паче, що загальний настрій між нами значно покращився. Чи то так на нас  подіяв танець, чи загалом наш конфлікт вичерпав себе, як безглуздий. 

Денис Вікторович вже не дивиться на мене вовком через те, що застряг тут ще на добу, а я волію більше не згадувати його образливі слова, щодо мого легковажного вчинку, тим паче, що він за них вибачився. Здається, ми нарешті перегортаємо неприємну сторінку наших непорозумінь, щоб не псувати собі настрій та й відпочинок в цілому. 

Цього разу, прогулюючись вузькими старенькими вуличками, ми не мовчимо. Коваленко поводиться легко та розкуто, наче зняв з себе діловий костюм і нарешті вирішив відпочити, відклавши робочі питання до найкращих часів, а точніше до понеділка. Я теж намагаюсь не відставати від нього і підтримую розмову, але думки час від часу все одно повертають мене до фіналу нашого танцю, і я все ще не розумію, мені почулись ті його слова, чи він дійсно їх сказав.

– Де ви навчились так танцювати? – не впевнена, що він буде вести зі мною відверті бесіди, але його грайливий настрій дає надію на цікавий вечір. 

– Мабуть, як і більшість хлопців, став заручником маминих мрій, – голосно, але водночас ніжно сміється, згадуючи маму.

– Судячи з тематики вашого бізнесу, мамині мрії ви не здійснили.

– Звісно, що ні, але вона й досі, сподівається, що я передумаю. Іноді мені здається, що таких наївних людей на нашій планеті більше немає, тільки вона. Інакше я не можу пояснити, її надію, що я повернусь до танців, коли покинув їх ще у віці підліткових прищів.  

– Але ви рухаєтесь не як людина, яка покинула танцювати ще за часів динозаврів, – не можу стриматись, щоб не кепкувати з нього, бо його реакція на мої слова, як бальзам на душу, тому, що в цю саму мить він посміхається. І це вартує всього.

– Не настільки я і старий, – скуйовджує рукою волосся, намагаючись придати йому трохи грайливого безладу. – А щодо іншого пункту, то можливо, – робить багатозначну паузу, – я раз на декілька місяців відвідую майстер-класи своєї знайомої, щоб не втрачати шарму, – і на останньому слові, він робить сексуальний рух стегнами. Господи помилуй мене, тепер я точно знаю, як виглядає “шарм”. 

Денис 

– Не може цього бути. Ви серйозно? – вона й досі взбудоражена тим, що я танцюю, наче це якесь диво дивне.

– Коли це я не був схожий на серйозну людину?

– Саме зараз. Ви були таким нудним останні дні, а зараз Ви занадто грайливі, щоб вам так просто повірити, – мда… такого мені ще не казали.

– Прошу не плутати такі поняття, як нудний та серйозний. Все що стосується бізнесу, не терпить панібратства, легковажності та не повинно мати компромісів. Бізнес – це машина, яка має працювати попри все, тому що від цього залежать інші люди і ви це скоро самі зрозумієте… хоча, думаю, Ви вже починаєте це розуміти, бо інакше не погодились би на мою пропозицію. 

– Перепрошую, – ніяково каже дівчина.

– Не варто просити вибачення, ви все правильно сказали. Але так вже складається життя, що ми вимушені грати в ньому різні ролі. Зі співробітниками та партнерами по бізнесу ми поводимось стримано, а з друзями вільно. Все просто.

– То ми з вами друзі? – здивовано запитує, і не дочекавшись відповіді посміхається.

– Я на це сподіваюсь, – посміхаюсь у відповідь, бо просто неможливо поводитись інакше, коли вона поруч.

Вона, як те довгоочікуване весняне сонечко, коли світить, стає радісно, як припікає в голову, то хочеться сховатися в тіні, а як сама сховається за хмари,  так стає прохолодно на душі.

Слово за слово і Аделіна мене не розчаровує. Здається, що у неї не існує заборонених тем, вона відкрита до спілкування про все на світі. Однаково легко та із захопленням розповідає про те, як билась з хлопцями в школі, захищаючи честь друга, а потім побачивши якийсь гарний балкон, згадує Шекспіра і розповідає про свої улюблені твори. Я навіть на якусь мить напружуюсь, боячись, що вона викличе мене до дошки та запитає, про мій улюблений твір, а я лише фільм про Ромео і Джульєтту дивився, а зі шкільної програми взагалі нічого не пам'ятаю.

Вона продовжує мене дивувати, а я згадую, в яку саме мить поставив на ній клеймо дурної білявки мажорки. Невже це мене через автівку так климануло? Я поспішив зробити висновок, що вона багатенька вертихвістка утриманка, лише глянувши на її колеса. Але виявилось, що та розкішна лошадка була подарунком від батьків, а не від лисого добродія, і мене потроху відпустило. 

Наступними були хибні думки, щодо її матеріального стану, а точніше, коли я дізнався, що оплачений мною рахунок, був для неї порятунком. Я думав, що купив багатеньку дівчинку, яка виявилась неспроможною сама оплатити рахунок і тим самим поставив її на місце. Того дня мій внутрішній засранець лікував, від перемоги над беззахисною дівчиною. А от коли дізнався, що вона сама будує бізнес, без будь-якої допомоги, лише на кошти з власних заощаджень і моя оплата стала для неї порятунком, я вже не почувався переможцем, а скоріше тим, кого використали, задля власної користі. А я ненавиджу коли мене намагаються використати у власних іграх.