Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

- Як так? Ну чому? Ми ж стільки працювали, а тут... - вже яку годину пробивалася Ліза.

Вона все то намотувала круги по кімнаті, то сиділа на дивані втупившись в одну тільки їй відому крапку на стіні, то вмощувалася на подушках у кутку для медитації підібгавши під себе ноги. Ліза наче той маятник перед очима - не затримувалася на жодному місці довше кількох хвилин, або ж навпаки застигала в одному положенні і не подавала жодного звуку.

Я, звичайно, її розумію та розділяю хвилювання, але мене ця вся її бравата розпочинала дещо дратувати. Ну не можу я спокійно стояти осторонь коли моїй парі погано, а я не в змозі щось виправити у цей момент.

Тому то і вирішив покопатися у літературі, яка є в наявності у будинку, та котру привіз із собою, так для самостійного навчання. Адже мав повернутися до академії дещо пізніше, і все погодив з керівництвом, так що мене не відразу схопляться, через те що не з'явився на навчання на початку навчального року. 

Тепер ще додалося питання - коли ми, все-таки, виберемося звідси. Самостійне вивчення це добре, але під керівництвом хороших викладачів весь процес навчання проходить набагато краще. Адже не все ми можемо збагнути самі, дещо вимагає детального пояснення. Як от вийшло і з нашими новими здібностями.

Перебирав книги, щоб не зірватися і не наговорити не потрібних слів у цей момент. Все сказане зопалу може тільки нашкодити нашим не зовсім ще міцним стосункам, вони ще занадто крихкі і можуть розлетітися на друзки від одного не вірно сказаного або ж не так зрозумілого слова. І тут натрапив на те чого точно не було раніше.

- Та що це за... чортівня. Та не може такого бути... - бурмотів собі під ніс розглядаючи знахідку.

Книга доречі дуже цікава виявилася і якраз по темі, яка нас зараз цікавила. Взагалі не пригадую коли я її востаннє брав до рук і переглядав. У ній був повний опис взаємодії між мандрівником душі і його якорем. 

Хм... Раніше я її точно переглянув, але особливої уваги не звернув, не було потреби - надто вже слабкі були задатки та енерговитратні щоб їх розвивати. Та і без самого мандрівника душі я міг тільки вивчати теорію без жодної практики.

- Ліза, - покликав дівчину, яка зараз тихенько скрутилася калачиком у подушках, - досить там вже побиватися...

- Угу, це ж не ти виявився бездарністю, котра ні на що не здатна... - ну знову, наша пісня гарна нова - починаємо її знову.

- Кицюнь, я здається знайшов вирішення нашої проблеми...

Не встиг я і договорити толком до кінця, як почув копошіння та гуркіт з подушок, та ще й добірну ляйку з вуст дівчини. Ого, вона і таке знає. Та що там таке твориться?

- Киць, ти там що робиш?

- Не повіриш, заплуталася в подушках та пледі, ледве не поцілувала підлогу, - відфиркувалася від волосся, яке у неї зараз було добряче розпатлане та нагадувало радше гніздо для пташки, і вже поспішала до мене, правда майже на четвереньках, доволі кумедна ситуація.

Давно пора було зі ступору виходити. А шокова терапія напевно дала свої плоди, якби не зовсім вдалий поворот і падіння на підлогу, можливо і далі була поглинута своїми не надто веселковими думками.

- Ти краще мене цілуй, а підлогу залиш у спокої, - пожартував, - я, доречі, вже скучив за твоїми поцілунками та пестощами.

- Ой, ой, ой, вже такий-то не цілований та не балований, потерпиш, - махнула рукою, - ти краще показуй що знайшов?

Якийсь час ми переглядали нову знахідку. А там було досить багато нового для нас.

- І чому ти раніше цю книгу не показав? - вже відверто обурювалася дівчина.

- Та тому що її тут не було...

- Як це не було? - стрепенулася майже підскочивши на місці, - ти ж не думаєш, що це знову духи лісу з нами граються?

- Саме це я і думаю, адже по іншому я ніяк не можу пояснити появу цієї, такої потрібної, нам книги.

- От трясця... - опустила книгу на коліна Ліза і потерла чоло.

- Що там? - не витримав заглянув, що ж вона таке прочитала.

Яким же було моє здивування після прочитаного. Виявляється, мандрівником душі та його якорем, звичайно, являють собою подружню пару, і зовсім у рідному випадку це не так.

- Хм... цікаво... - простягнув і посміхнувся.

- І що тобі цікаво? - втупила у мене погляд, своїх нереально гарних очей.

- А те що ти нікуди від мене не дінешся, моя маленька, і так чи інакше ми будемо разом.

- Тобі що татуювання мало?

- А я тобі говорив, що кохаю тебе?

Це витягнуте від подиву і щастя обличчя потрібно було бачити, після всіх її попередніх самокатувань.

- Ні, не говорив... - тихенько, ледь чутно промовила, ніби боялася сполохати момент, а в самої очі вже вологі і посмішка на обличчі.

- Так от, Ліза, моя маленька кішечка, я тебе кохаю, і ніякі татуювання чи ще якась нісенітниця тут ні до чого, ти мені сподобалася ще тоді коли перехопила мою здобич. І я тебе нікуди не відпущу, і нікому не віддам.

Доки дівчина ошелешено та щасливо дивилася на мене, вирішив не втрачати моменту, та закріпив своє освідчення поцілунком.

- І я... тебе... кохаю...

Це вже Ліза ледве промовляла у проміжку між поцілунками та пестощами. Сьогодні ж я наважився переступити межу, та стерти всі перепони між нами, щоб бути одним цілим з коханою.