Читати книгу - "Барсику, де мій заєць?, Тіна Вітовт"

Ліза

Усі вибухнули здивуванням. Крім Северина, цей паскудник, навсебіч демонстрував свій задоволений писок. Так і впивався перевагою над іншими, адже усе знав про наш зв'язок.

Найбільше мене лякала реакція батька. Від нього можна очікувати будь-чого. І це будь-що, добряче нависало наді мною, гнітючи своєю можливою розправою.

Я очікувала криків, скандалу, незгоди, вкінці кінців, обурення. Але результат мене відверто здивував...

Батько видав кривий задоволений усміх та поплескав у долоні, тримаючи поглядом Яра. Відкинувся на спинку стільця. Перевів погляд, спочатку на мене, а потім на наші татуювання, що обплели руки красивим малюнком.

Знову хмикнув задоволено. І видав, спантеличивши усіх.

- Браво! Я не помилився, ти справді гідний моєї донечки! Кращого чоловіка я і не міг бажати для неї!

Я аж щелепу втратила. Невірячи кліпала очиськами. Це точно говорить мій батько?

- Не дивися так на мене, Лізо, - лагідно промовив до мене, - я був змушений... Інакше твій магічний потенціал загрожував твоєму життю. Я мусив, усіма правдами і неправдами, рятувати свою дитину...

Від почутого у мене сльози на очі набігли.

Розумію, що батьки завжди бажають своїм дітям щастя, але деякі їхні дії... Не завжди виправдані.

Загалом, я пробачила батькам їхні методи досягнення щастя для мене. Тепер я вільна вчиняти так, як вважаю за потрібне, без огляду на батьків. Надто довго була під впливом їхньої гіперопіки.

З того дня ми з Яром почали разом жити. Поступово я перевозила свої речі та обживалася у нашій спільній оселі.

Побут нас не втолював. Ми розділили обов'язки. Готували їжу в більшості випадків разом, або ж почергово. Інколи користувалися послугами доставки готової їжі. Не завжди вистачало часу.

Так само було і з підтримкою чистоти в квартирі. Намагалася наводити порядок разом. 

Все ж таки, ми обоє зайтяті навчанням. А для продуктивної діяльності потрібен відпочинок.

Часто проводили час разом. Не тільки на тренуваннях.

Одного весняного, погожого дня Яр привіз мене в наш лісовий будинок. Від емоцій, що переповнили мене в той момент, як побачила місце, де ми пізнали один одного, перехопило подих.

Не думала, що можна так сумувати за місцем. А виявилося, я дуже сильно полюбила наш лісовий будинок. Стільки гарних спогадів пов'язано з ним.

- Пам'ятаєш? - лукаво зиркнув на мене Барсик. - Тут ти мене випробовувала на міцність.

- Пфф... Ще б пак! Не пам'ятати, таке не забувається, - відгукнулася в тон йому, - а те, хто кого випробовував, так ще посперечатися можна.

Перед вечерею вирішили побігати барсами. В лісі приємніше ніж на полігоні. Та і звірі бажають свободи дій. От ми і віддалися у лоно природи. Відвели душу наповну. Навіть пополювати вдалося.

Саму ж вечерю оформлював Яр, давши мені час поніжитися у ванній.

Вийшовши на терасу второпіла від побаченого. Яр прикрасив місце гірляндами та свічками, на підлозі був розсип пелюстків троянд. Стіл був сервіровано посвятковому.

Мене пересмикнуло. Невже... Невже, Яр хоче мені освідчитися?

А я тут в спортивному костюмі з вологим, після ванни, розпущеним волоссям... Ще й позіхаючи, і нічого не підозрюючи, припленталася їсти.

Так і є.

Стоїть мій коханий Барсик з милою посмішкою, поглядаючи на мене, примостивши букет квітів у вазу поряд зі столом. Надто вже великий букет, щоб на столі поміститися. І як не помітила квіти, коли їхали?

Добре, що і він, під стать мені, у спортивному костюмі без усяких офіційних костюмів. Та і місце мені більше імпонує, ніж був би вибраний дорогий і пафосний ресторан.

- У нас свято? - зробила вигляд, що нічого невторопала.

- Так свято, - блиснув ширшою посмішкою коханий.

- І яке ж? Хоча, зачекай, дай вгадаю... - відобразила глибоку задуму на обличчі, ще й пальчиком постукала по вустах, для кращого ефекту. - Ти мені... вирішив подарувати... зайця!

Спантеличений вираз Яра потрібно було бачити. Не очікував? А втраченого зайця я не забула, того що він сполохав, коли ведмедем плентався через кущі.

Спохватився, правда, відразу і розреготався.

- Буде, тобі, заєць. Тільки уже завтра...

Дістав з кишені маленьку коробочку, обтягнуту бордовим оксамитом. Опустився на одне коліно переді мною, не відпускаючи поглядом мої очі.

Я, як зачарована, стежила за усім, що він робив.

- Виходить за мене заміж, кохана... - промовив, відкривши коробочку.

Я не відразу й розгледіла, яке кільце там було. Та байдуже яке... Головне, ті слова, промовлені стишено, захриплим голосом. А здавалося, що оглушили.

- Так... - лише і спромоглася відповісти.

Здавалося, знала чого очікувати, але всеодно момент вийшов хвилюючим.

Яр, довго не думаючи, одягнув кільце. Загріб у свої обійми. Та до запаморочення, зацілував.

- Якщо що, обручка наділена магією, - я не розуміюче кліпнула на нього, тому Яр поспіхом пояснив, - тепер ти її не знімеш, і нікуди від мене не дінешся. Я усюди тебе віднайду за нею.

- А я і не збиралася... - між поцілунками пообіцяла коханому, - нікуди діватися від тебе... і тебе не відпущу...  ніколи...

Кінець