Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

Вона жваво перестрибнула декілька сходинок:

– Це – не педагогічно!

– Зате – дієво та зрозуміло пояснює, що можна творити, а що – ні, – рикнув він, повільно насуваючись на неї.

Дівчина стрімко злетіла на верхню сходинку і вже звідти сяйнула на нього своїми дивовижно синьо-зеленими очима, черговий раз обдаючи його дражливою хвилею, що прокотилась по ньому від маківки та, здається, до самих п’ят. Вона помахала на нього своїм тендітним пальчиком:

– Це помилкове ствердження, що подібними методами можна щось донести до податливої свідомості малоподатливих індивідуумів меншого віку. А зі мною, Ігоре Дмитровичу, боюсь вже пізно проводити виховну роботу на такий кшталт: моя свідомість вже надто негнучка.

Колвін поступово підіймався вище і вище, доводячи їй усім своїм виглядом неминучість зіткнення з відплатою за всі її вибрики:

– Нічого страшного: розімнемо твою негнучку свідомість, і я нарешті покладу край твоїй кричущій зухвалості.

– А натомість отримаєте кричущу Соколовську! – Лєра саркастично вигнула брову, трохи примруживши одне око. – Воно вам треба? Не набридло занудствувати?

Після останньої фрази вона прикусила губу, ледь стримуючи регіт, судячи з її обличчя, а Ігор аж скам’янів на мить: ні, ну, це дівчисько вкрай знахабніло! Він різко стрибнув до неї, та вона наче саме цього й чекала, й скрикнувши, рвонула до своєї спальні. Пролетівши через неї, дівчина вискочила на балкон, та другий поверх її не зупинив. Не встиг Ігор (бо ж дійсно був стомленим) хоч щось зробити, аби дівчисько не утнуло якоїсь дурниці, як вона вже перемахнула через поручні. Від несподіванки він навіть забув, що міг би наздогнати її дещо простіше, та коли до нього долетів черговий скрик, вже й сам летів через ті поручні.

Невгамовне створіння сиділо на траві, схопившись руками за щиколотку багатостраждальної правої ноги. Губа знов була прикушена, але тепер від болю. Дуже хотілось нагримати на неї, але чомусь було шкода. Шкода до такого ступеня, що замість вичитати, хотілось пригорнути та заспокоїти. О, боги! Це шкідливе нахабне створіння з нього мотуззя витиме незабаром! Він присів поруч і потягся до травмованого суглоба:

– Прибери руки, – навіть рикнути йому не вдалося.

– Боляче, – прошипіла вона.

– Лєра! – здійняв він на неї очі. – Я саме й збираюсь прибрати біль.

Дівчина стражденно зітхнула й відпустила ногу. З кінчиків пальців Колвіна заструменів фіолетовий серпанок, і він обережно пройшовся подушечками по шкірі навколо травмованого суглоба. Почувся полегшений видих. Ігор промацав щиколотку й теж полегшено видихнув:

– Кістки цілі. Зв’язки розтягла, – він підхопив її на руки й поніс у дім. – Скажи мені, розумнице, чим твої кінцівки перед тобою завинили, що ти їх так не любиш?

Її руки обвились навколо його шиї, а дихання дражливо залоскотало шкіру, збурюючи цілі стада комах, котрі забігали попід нею невгамовним маршем. Лєра зітхнула якось аж занадто сутужно, змусивши чергове стадо здійснити черговий забіг.

– Я́ не люблю?! – пирхнула дівчина. – Це з вашої вини того разу я втрапила у капкан, а тепер змушена була стрибати, – безапеляційно нахабно-звинувачувальним тоном видала вона.

Ігор навіть застиг на місці, втупившись в очі цієї шибайголови: ну, дійсно ж кажуть, що найкращий захист – це напад. І одна конкретна зухвалиця засвоїла цю істину на «відмінно». А, якщо не вдаватись у глибинні причини ситуації, то, так – в обох її травмах винний він. Навіть в «майже смерті» – також… по суті. Платити – не розплатитись! Та не встиг він щось відповісти, як вона, взагалі неочікувано й опустивши очі, пробурмотіла:

– Пробачте. Це був невдалий жарт, – і потягши руки на себе, почервоніла.

Треба ж! Це невгамовисько ще й вибачатись вміє! Тож, не все втрачено. Їй тільки залишилось поміняти місцями складові життєвого алгоритму: спочатку думати, а потім діяти, щоб щоки опісля не заливало маковим цвітом. Та тоді, треба визнати, це вже буде не вона. В ній дивним чином сполучались: зухвала безголовість і гострий розум. Таке враження, що саме це його й заводило. Схоже на мазохізм. Ніколи за собою подібного не помічав… поки це дівчисько не увірвалось до його життя.

– Перш, ніж стрибати з такої висоти, навчись робити це правильно, – Ігор вирішив дещо змінити тему, піднімаючись сходами на другий поверх.

– Я вмію, – буркнула Валерія. – Просто не пощастило, як це зі мною зазвичай буває.   

Колвін почув, як затремтів її голос. Тепер вже до усього сумбуру, який він відчував щодо неї, примішалось ще й почуття провини за те, як склалась її доля. Бракувало лише до сліз довести.

– Нога й досі болить? – здивувався він, бо ж знеболювання повинно було діяти декілька годин щонайменше. – Чи ще щось забила?

Валерія заперечно хитнула головою, старанно намагаючись не торкатись його руками, котрі ще пару хвилин тому обіймали його ж таки за шию. Знатно її кидає з однієї крайності в іншу: то їй море до коліна, то стискується наче злякане звірятко. Хоча, можна й зрозуміти: навчання накрилось, друзів поруч нема, обстановка незнайома, до того ж, на місці друзів – злий професор. Треба якось заміщати цей образ. Та спочатку нехай заспокоїться.

Ігор опустив дівчину на ліжко:

– Якщо обіцяєш більше не стрибати, я принесу…

– …отруту? – перебила вона його, і в очах її був зовсім не жарт.

– Тобі так набридло твоє життя?! – рикнув він на неї, не стримавшись.

– Моє життя, – сяйнула вона на нього надто вологими очима, – базувалось на моїй мрії, а мою мрію…, – Лєра знов прикусила губу, явно з останніх сил стримуючи бурхливі потоки, що рвались назовні, – зруйновано. До всього, я ще й каменем вишу на вашій шиї, – ледь чутно завершила вона, відвертаючись, бо ж по щоках вже пролягли дві мокрі доріжки.

Приблизно так, як він і думав, та йому від цього не легше: заспокоювати він не вмів, якщо не вважати за таке – пропонування заспокійливих. Але в цьому випадку потрібно явно щось інше: