Читати книгу - "Лукомор'я. Дубль два, Лара Роса"

– По-перше, – він взяв її за руку, відмічаючи, які ж в неї схолоднілі пальці, і їх дуже хотілось зігріти, – моя шия – не твоя турбота. Якось я сам дам їй раду. По-друге, ніяким каменем ти на ній не висиш. Годі вигадувати собі дурниці. По-третє, хто тобі сказав, що твоя мрія у руїнах? – він спіймав її трохи ошелешений погляд й порадів, що той різко посвітлішав і не був вже таким вологим. – Я володію дослідницько-виробничою лабораторією тут – у Синьоозерську. Тож, твоя мрія, – Ігор задоволено посміхнувся, – вважай, просто змінила адресу. А дослідницькою діяльністю я тебе забезпечу.

– Ви серйозно?! – дівочі очі округлились і вже геть просохли.

– Я схожий на людину, котра жартує подібними речами? – він відчув, як її пальці почали потроху теплішати.

– Все одно, – знов похмурилась вона, – я не входила у ваші плани, і не хочу…

– Лєра! – тепер вже він не дав їй договорити. – Припини надумувати собі дурниці, яких насправді не існує, – він підвівся. – Лежи спокійно, а я принесу ліки.

Колвін спустився до кухні, накапав подвійну дозу заспокійливого, потім піднявся у свій кабінет за бальзамом для лікування травм. Не встиг він вийти у коридор, як почув голос:

– Ну, ти, подивись! От же чоловіки пішли! Довів і кинув наодинці!

Ігор прожогом влетів до дівочої спальні: Лєра з високо здійнятими бровами та широко розкритими очима розглядала незнайомку у коротенькому строкатому платті, схожому на пошите з пір’я райських птахів, яка нервово міряла кроками невеликий проміжок між ними. Почувши його ходу, гостя озирнулась:

– Ігорьочку! – підозріло втупилась вона в склянку у його руці. – Ти читаєш мої думки!

Не встиг він щось зробити, як посудина була вихоплена з його долоні й спустошена в одну мить:

– Ще принеси, – гостя чарівно посміхнулась йому. – Мені потрібна подвійна доза заспокійливого.

– Там і була подвійна, Алєля, – невдоволено пробурчав він.

– Спра-а-а-вді? – здивовано протягла вона. – Зовсім нерви нікудишні. Тож, мені потрібна подвоєна подвійна, – блимнула вона на нього величезними фіолетовими очима. – І чайку нам постав, сонце.

Почулося пирхання. Ігор кинув погляд на Лєру: та, підвівшись на ліжку, просто давилась сміхом, ледве стримуючи регіт. Алєля повернулась в той же бік:

– Я сказала щось смішне?

Дівчина замахала руками:

– Не звертайте увагу! Це – нервове! – стражденно вигнула вона брови, одночасно прикриваючи рота руками.

Колвін важко зітхнув:

– Лєра, це – сирін Алєля.

Сирін сердито глипнула на нього:

– Гадаєш, я не здатна сама відрекомендуватись?! Іди. Бачиш: дівчинці теж заспокійливе не завадить. І чайку не забудь.

Ігор подивився на Лєру, але та тільки головою закивала:

– Так-так, Ігоре Дмитровичу! Від чаю я точно не відмовлюсь. Та, можливо, й мені не завадить подвоєна подвійна доза заспокійливого! – від стримуваного сміху в неї вже сльози текли по щоках.

Та краще вже нехай від цього плаче.

– Спочатку – бальзам, – рушив було він до дівчини.

Але Алєля й тут його випередила, вихопивши баночку з рук:

– Кудись втерти? Розберемось, – підштовхнула вона його до виходу. – Іди вже.

Ігор не став сперечатись і, похитавши головою, пішов до кухні. Поки закипала вода у чайнику, він покликав Тимоша. Той матеріалізувався з першого ж поклику, солодко посміхаючись:

– Десерт дамам? – ледь не проворкотів він.

– І кліщі, – пропалив Колвін його поглядом.

Той спантеличено скинув брови:

– Кліщі?! Чи ти у ковалі вирішив перекваліфікуватись?

– У заплічних справ майстра! Були раніше умільці: без міри балакучі язики на раз витягали з ротів, що меж у своїй балаканині не знали. Один помах ножа – і володар надмірно рухливого органу на власні очі переконувався у правдивості виразу «Мовчання – золото».

Домовик втяг голову у плечі:

– Так десерт замовляти?

Упершись руками в стола, Ігор нависнув над ним:

– Тиміш, ти мене зрозумів?

– Та зрозумів я, зрозумів. Замовляти що?

– Тірамісу і гарячий шоколад з вершками.

Тиміш розчинився у повітрі, а зі сходів залунали голоси:

– Дівчинка моя, повір: хоч пернаті, хоч – ні, усі вони одним миром мазані. Зустрічаються, звісно, штучні екземпляри… А мені достався гад летючий! Щоб йому хвоста позбавитись! Коли-небудь і його вискубу! – роздратовано прошипіла сирін.

– І його? – пирхнула Лєра. – Я так розумію: цей птах вже чогось позбавився?

– Поки що тільки загривок вискубла паскуднику…

Дами увійшли до кухні. Алєля одразу ж обдала Ігоря таким собі бузковим туманом своїх очей:

– Дівчинці стандартного заспокійливого, а мені – мого улюбленого.

Колвін втупився в неї:

– Алєля! Спальня зайнята.

Та ображено поморщилась:

– Ігорьочку! Від пари ковтків доброго вина крила в мене не заплетуться!

Зі столової висунулась голова Тимоша:

– Десерт подано, – буркнув він і щез.

Підхопивши Лєру під руку, сирін потягла ту до накритого столу, кинувши на ходу:

– Ну, з напоями ти зрозумів, а з десертом ми й самі розберемось.

Жвава розмова, що долітала до нього зі столової, одразу ж стихла, варто було йому з’явитись із тацею. Він поставив склянку перед Лєрою:

– Спочатку це.

Валерія навіть не сперечалась: мовчки проковтнула рідину і подивилась на сирін. Та потяглась до пляшки з вином, але натрапила на погляд Колвіна. Він перевів очі на Лєру, потім на вино, і повернув їх знов на Алєлю:

– Не здумай її напоїти!

– Та дуже треба! – пирхнула та. – Іди, Ігорьочку! У нас жіноча розмова. А тортика ми тобі залишимо.

Ігор повернувся до Валерії:

– Лєра!

Та смішно поморщилась:

– Я зрозуміла, Ігоре Дмитровичу. Якщо нап’юсь, тихесенько поповзу до спальні.

Чортихнувшись, він вискочив до вітальні й схопив з полиці першу ліпшу книжку, марно намагаючись у ній щось прочитати, поки зі столової долітав дівочий сміх.