Читати книгу - "Терпкий смак кохання, Ерін Кас "

Ярослав

Я так довго чекав цієї зустрічі, а у підсумку маю сидіти в ресторані і слухати нудні батькові плани на майбутнє. Аж гнів бере. Хочу, щоб вечеря швидше скінчилася і полетіти до неї. Десять хвилин їзди і я нарешті її обійму. Навіть уявляю, як виходжу, сідаю в авто, заходжу до клубу і бачу свою кицю. Вона усміхнеться мені своєю звабливою усмішкою, повисне на шиї і заполонить усе своїм особливим ароматом.

Сподіваюся, що Віка прийняла правильне рішення і ми спробуємо  будувати стосунки на відстані. Це буде складно, але цілком реально. Якщо я зможу приїжджати до Києва кожні два тижні, а вона на третій, ми звикнемо. Тоді час разом цінуватиметься ще більше. Я маю намір ще раз перепросити за ті дурні повідомлення від Лари, яка абсолютно нічого для мене не значить. Я чесний. Знав, що колись знайдеться та, яка не буде черговою, а стане єдиною. Віка прив’язала мене до себе якимись невидимими мотузками, вони зрослися зі шкірою і спасіння не буде. Та й чи хочу я? Мабуть, ні.

Нарешті, вечеря завершується, прощаюся з замовниками, киваю батькові і мчу до неї. Ледве знаходжу місце для паркування, заходжу всередину, на танцмайданчику помічаю Лілю, переводжу погляд на столики навпроти і застигаю з відкритим ротом… З губ зривається хрипкий звук, наче мені ножем у спину штрикнули. Боляче. А потім, для кращого ефекту, його ще й прокрутили. Побачене вибиває з грудей усе повітря. Хочу вдихнути, але не вдається.

Віка приємно проводить час у компанії мого друга. Він лапає її, як захоче, і цілує. Вона не відштовхує, слухняна та покірна у його руках. Спочатку я не розумію нічого, а потім у пам’яті спливають повідомлення від Лари і слова Віки. Вона запитувала, що відчував би я у такій ситуації. Вирішила перевірити?

Тілом розповзається отруйний гнів, розірване серце мучиться у ковульсіях, а кров у венах закипає від бажання змішати все з землею. Дурень. Поки я мріяв про зустріч, вона будувала план помсти і непогано проводила час в обіймах іншого. Таке рішення прийняла? Не вірю, але бачу це на власні очі. Роблю кілька кроків до столика, на мене зненацька налітає якась дівчина. В її очах вогонь, я погано розумію, що вона від мене хоче. Виявляється, це Катя, вона щось кричить, переляканими очима зиркаючи на свою розпусну подругу. Я не чую її слів, бо шум у вухах заважає розібрати. Відсторонюю її, як пушинку, підлітаю до парочки, яка нічого навколо не помічає, і різко смикаю на себе колишнього друга.

Віка навіть не здивована, її очі затуманені, поза розслаблена. Мабуть, добре було і припиняти вона не збиралася. Я навіть не пам’ятаю, що говорю їй. У пам’яті закарбується лише бажання вдарити, зробити боляче, так само як вона зробила мені. Страшне бажання, по відношенню до тієї, яку кохаю.

Коли озираюся, Євгена вже немає. Але з’являється Ліля та руда. Остання сідає біля Віки, щось говорить їй, допомагає осмикнути сукню. Гидко на усе це дивитися. Лільку не слухаю, просто виходжу на вулицю у пошуках того, хто вбив мою віру у дружбу та кохання.

— Мене шукаєш? — чую голос Євгена, за спиною.

 Розвертаюся, дивлюся на його задоволене обличчя. Такої люті я не відчував ніколи, мені серйозно хочеться його прибити.

— Як справи? — видихає дим. — Чому похмурий? — легко усміхається.

У мене зриває дах. Я навіть нічого не запитую, просто підлітаю і замахуюсь. Він встигає відхилитися, але ніс я зачіпаю.

— Що, не сподобалося? — тримається за носа. — За що ж ти мене б’єш? Тепер усе чесно, між нами нічия.

— Про що ти говориш? — хапаю його за футболку, притискаючи до стіни, кулаки сверблять врізати.

— Не здогадуєшся? Забув? Не пам’ятаєш? — коротко сміється, витираючи кров. — А я чудово усе пам’ятаю. Ти забрав моє, тепер прийшла черга і тобі відчути поразку.

— То ти мстив? Серйозно? — з усієї сили втискаю його в стіну.

— Що ти? Я майже нічого не робив, дівчина була не проти.

— Зараз усе інакше. Ти ж знав, що вона мені небайдужа. Небайдужа! — струшую його. 

— Вважай, я відкрив тобі очі. Це не перше наше побачення. Вона сама на мене вішалася, бажала продовження, пропонувала поїхати до мене, роздягала… — випльовує в обличчя. Мені не так болить від слів колишнього друга, як від того, що зробила вона. Я ж кохав… — Хоча у ліжку вона так собі, правда? — нахабно всміхається. 

Очі застилає ненависть на обох. Б’ю його, куди потрапляю. Кілька разів врізаю у стіну, але болю не відчуваю. Вони мені серце розтоптали, знищили, зрадили, посміялися. Навіть коли він падає і більше не захищається, я продовжую його гамселити ногами, не чую і не бачу нічого перед собою. Лють не дає зупинитися. Мене хтось намагається стримати, але я вириваю руки. Зупиняюся, чую своє важке дихання, якийсь гул навколо. Його прорізає дикий вереск моєї сестри. Вона так кричить, наче це я лежу на землі, а не зрадник Євген.

Звук сирени прояснює погляд. Хтось викликав швидку та поліцію. Байдуже. Мені начхати на своє становище. А краще нехай вони мене зараз пристрелять, щоб не мучився. Картина, як моя кохана готова віддатися у клубі на дивані моєму ж другу, назавжди закарбується у пам’яті. Смак крові підказує, що Євген теж мене зачепив, але фізичного болю немає.

Далі все відбувається наче в тумані. Мені допомагають медики, потім саджають у поліцейське авто та везуть до відділку, там беруть покази, приїжджає розлючений батько, він нервує, щось кричить мені, коли мене тільки під ранок випускають, але мені не цікаво. Нічого не цікаво. Єдине, що я відчуваю це ненависть. Всеосяжна. За нею легко сховатися, але складно вгамувати біль. Його не порівняти ні з чим, він доводить до божевілля та бажання знищити тих, хто зрадив. Зробити так само боляче, щоб все життя їм не давав спокою такий нестерпний пекучий біль у грудях.

Ненавиджу її… До глибини душі і сліз на очах. Краще я не приїжав би на ту вечірку і не псував своє життя. Виявляється, у кохання є інший бік, коли усі нутрощі скручує у тугий вузол, а єдине бажання у голові — здохнути.