Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

І ось тут Стьопка згадала цей погляд та голос! «Ні! Не може цього бути! Мені здалося! Ні!» Мабуть, паніка відбилася на її обличчі, бо чоловік раптом став серйозним, випростався в кріслі. В очах спалахнув переляк.

-Що трапилося? - запитав він.

-Хто ви? - вона мимоволі стиснула кулаки, очі розширились.

-Впізнала, - сказав він сумно, - і що тепер? Припини напружуватися! Я не скривджу…

-Хто?! - просипіла, як могла голосно, та спробувала піднятися.

-Не рви горло! - сказав суворо, - а то взагалі говорити не зможеш!

-Хто?!

-А варіанти є? - кисла усмішка і мужик ховає обличчя у своїх величезних долонях.

-Є… два…

-Два? - мужик прибрав руки від обличчя і здивовано подивився, - цікаво... і... які?

-Від-казник… і… ведмідь… – «ведмідь» прошепотіла одними губами.

            В очах чоловіка спалахнув вихор емоцій. Здивування, радості, захоплення, страху, може розчарування.

-Відказник? - розрубана навпіл брова зігнулася під гострим кутом.

-Зняв-ся... з... же-ни-хів... – чоловік вразився так сильно, що навіть відсахнувся.

-Не очікував! Як дізналася?

-Ви го-во-рили з ма-мою. Чула роз-мову.

-Шахрайка стара! – чоловік стукнув кулаком у розкриту долоню. Стьопка злякано моргнула, - та не тремти ти! Я ж сказав – не скривджу! - а голос від чогось злий.

-Хочу до-дому... - прорипіла вона.

-Рано тобі додому! - відрізав він, - відлежись спочатку!

            Стьопка підібгала губи і відвернулася. Чомусь прикро стало. Особливо через власну безпорадність.

-Не дуйся! – сказав відмовник іншим тоном, лагіднішим, чи що, – я не на тебе злюся, а на матір! Ось не могла вона не втрутитися! Адже навмисне дала нашу розмову підслухати!

            Стьопка згадала розмови, свідком яких їй довелось бути і запитань виникла ціла купа, ось тільки голос, так недоречно не слухався. Вона обернулася до нього і видавила з себе єхидне:

-А мам-ця... у нас... хто?

-Відьма болотяна! - промовив мужик, але побачивши, як витяглося обличчя у Степанії додав, - жартую… просто відьма.

-А-а-а... - Стьопка відкрила і закрила рота. «Як добре, що відмовився, нафіга мені справжня відьма у свекрухах?!»

-Якщо ти знаєш хто я, тоді сміливо можна розповідати все… - сказав ведмідь і відказник за сумісництвом.

-Добре б…

-Водяник накрутив. Приворот на тебе наклав. А оскільки ти ще від ведмежого не відійшла, стався конфлікт. Ледве врятував тебе! Кров вогнем горіла! Загалом, це все.

-Навіщо?

-Водяник, навіщо? Певна річ, щоб ти його вибрала.

-Він бачив мене раз всього...

-А бачити не обов'язково. Тяга до судженої кістки вивертає. А коли її знаходиш, ідеш на все, аби твоєю була, - і відвернувся. Але Стьопка побачила, як перекосилося у нього обличчя.

-А ти... відказався наче запросто...

-Багато ти знаєш! - відповіли їй грубо.

-Батьку! - пролунав різкий вигук. Вони обернулися і побачили біля дверей мера! Того самого! Чесного Микиту Горовича.

            Виглядав він не дуже добре. Обличчя змарніло, борода торчком, очі червоні. Дивився зло, мало іскри з очей не летіли. Одягнений мер був у домашній картатий халат та капці. З широкого вирізу халата виглядали гарні чоловічі груди. Стьопка злякано заплющила очі, подумавши, що зараз їй тільки нападу пристрасті не вистачало,  але потім дійшло, що до жениха-відказника її ж не тягне! «Може через те що відмовився? А якщо відмовився, то навіщо поліз на мене у ведмежій шкурі? Нічорта не розумію! Так, стоп! Він батько мера?»

            Розплющила одне око. Мер з відказником змагалися у кого пасмурніший погляд. Стьопа зрозуміла, що не розуміє вже геть нічого! Одне тішило - пристрасті шаленої, як і не бувало. Зовсім! "Може від слабкості?" Їй би зрадіти, але вона засмутилася. Навіть майнула думка, що, напевно, зникла сила Свирянки, раз бажання до наречених більше не відчувається. «Ех, до ладу і не відчула ту силу».

-Ти обіцяв! - від суворого голосу мера ледве вікна не задзвеніли.

-Заспокойся! Ми просто говорили! - відрізав відказник і підвівся з крісла, - йду... - і вийшов з кімнати.

            Степанія здивовано спостерігала метаморфозу з обличчям Микити Горовича. Просвітліло. Очі заблищали. Посмішка осяяла втомлене обличчя.

-Можна? - запитав він зовсім іншим тоном, ласкавим, - чи ви хочете відпочити?

            Вона кивнула. Чоловік зрадів, підійшов ближче і сів у крісло, звільнене батьком. «А вони не схожі… Хіба суворістю…»