read-books.club » Фентезі » Жнець, Террі Пратчетт 📚 - Українською

Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"

170
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Жнець" автора Террі Пратчетт. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 48 49 50 ... 72
Перейти на сторінку:
працювала досить добре.

Гарненький струс міг перетворити візки на тисячу заплутаних маленьких дротяних головоломок. Але що доброго це дало б? За мить на місце полеглого родича в’їхали б два нові.

Навколо Декана візки розліталися на металевий шріт.

— Він справді набив на цьому руку, еге ж? — спитав Верховний верховик, коли він і Скарбій перевернули наступну корзину догори дриґом.

— Він достеменно часто каже «йо», — сказав Скарбій.

Сам Декан не знав, чи був коли-небудь щасливішим.

Шістдесят років він дотримувався усіх самообмежувальних правил чаклунства, і раптово йому випала така забава. Він ніколи не усвідомлював, що глибоко в душі насправді хотів щось гарненько роздовбати.

Вогонь вирвався з кінчика його патериці. Ручки, шматки дроту й колеса, жалюгідно перекидаючись, задзеленчали навколо нього. Й те, що цілям кінця не було, навіть на краще. Друга хвиля візків втелющувалася у тісний простір, намагалася видертися поверх тих, які залишалися на землі. Це не працювало, але вони все одно намагалися. Вони відчайдушно намагалися, адже третя хвиля вже з хрустом і гримкотінням торувала свій шлях поверх них самих.

Хоча навряд чи можна було застосувати слово «намагалися». Воно передбачало певний вид свідомих зусиль, певний вид можливості, ніби міг існувати стан «не намагалися».

Щось, пов’язане з невблаганністю руху, з тим, як вони трощили одне одного в цій припливній хвилі, підказувало, що дротяні корзини мали такий самий вибір в цій справі, який має вода, що тече з гори.

— Йо! — заволав Декан. Груба магія врізалася просто в перемелене переплетіння металу. Воно бризнуло врізнобіч коліщатами.

— Скуштуй гаряченького чудодійства, ти м... — почав було Декан.

— Не лайся! Не лайся! — загорлав Ридикуль, перекриваючи шум. Він спробував пристукнути Дурну Холеру, що кружляла довкола його капелюха. — Ніколи не знаєш, на що воно може обернутися!

— Відвали! — загорлав Декан.

— Марно. Ми з тим же успіхом можемо намагатися стримати море, — сказав Верховний верховик. — Голосую за те, щоб повернутися до Академії й прихопити справді жорсткі замовляння.

— Чудова думка, — сказав Ридикуль. Він глянув угору на стіну переплетеного дроту, що насувалася на них. — Є хоч якась гадка, як?

— Йо! Здохлики! — сказав Декан. Він знову націлив свою патерицю. Вона видала печальний тихий звук, який, якби його записати, скидався би на пф-ф-ф-фт. Миршава іскра вилетіла з кінця й упала на бруківку.

* * *

Кошіль Бук затраснув наступну книжку. Бібліотекар здригнувся.

— Нічого! Вулкани, припливні хвилі, гнів божий, втручання чарівників... Я не хочу знати, як було вбито інші міста, я хочу знати, як вони скінчили...

Бібліотекар приніс інший стос книг на читальний столик. Інша перевага бути мертвим, як усвідомив Кошіль, була здібність до мов. Він міг розуміти сенс слів, не знаючи справжнього значення. Зрештою, бути мертвим було не те саме, що заснути. Це було ніби прокинутися. Він кинув погляд через усю бібліотеку туди, де Люпинові перев’язували лапку.

— Бібліотекарю? — м’яко сказав він.

— У-у-ук?

— Свого часу ти змінив вид... що б ти зробив, якби, чисто теоретично, ти знайшов пару людей, які... ну, припустімо, що вони були вовком, який перетворювався на вовколюда у повний місяць, і жінкою, яка б перетворювалася на вовколюдку у повний місяць... розумієш, досягали б однієї подоби, але з протилежних напрямків? І вони б зустрілися. Що б ти їм сказав? Чи ти дав би їм змогу владнати все самостійно?

— У-у-ук, — сказав Бібліотекар миттєво.

— Це спокуса.

— У-у-ук.

— Пані Кекс це все-таки не сподобається.

— Е-е-ек у-у-ук.

— Твоя правда. Ти міг би викласти це не так грубо, але твоя правда. Кожен має залагоджувати такі справи самотужки.

Він зітхнув і перегорнув сторінку. Його очі розширилися.

— Місто Кан Лі, — сказав він, — колись чув про нього? Що це за книга? Пасмодрачів гримуар «Хоч-вір-хоч-ні»[42]? Тут сказано... «маленькі візки... ніхто не знає, звідки вони прийшли... такі надзвичайно корисні, люди переймалися тим, щоб згуртувати їх і привести до міста... і раптово, наче в тваринному пориві... люди за ними погналися й уздріли, що виросло нове місто за стінами, місто торгових яток, в яке стікалися візки...»

Він перегорнув сторінку.

— Здається, тут сказано...

Я все ще не розумію його як слід, сказав він собі. Одна-Людина-Відро думає, що ми говоримо про розмноження міст. Але щось тут не те.

Місто живе. Уявіть, якби ви були велетенським повільним гігантом, як лічильна сосна, і дивилися на місто?

Ви би бачили, що будинки ростуть, і бачили б, як від’їжджають нападники, ви би бачили, як розгоряються вогні.

Ви би бачили, що міста живі, але ви б не бачили людей, бо вони б рухалися надто швидко. Життя міста, те, що ним рухає, це не якийсь вид таємничої сили. Життя міста — це люди. Він бездумно перегортав сторінки, насправді не дивлячись...

Такими є міста — великі, осідлі створіння, які ростуть із однієї точки й заледве взагалі зрушуються за тисячі років.

Вони розмножуються, відсилаючи людей заселяти нові землі. Самі ж вони просто залишаються там. Вони живі, але лише в такий же спосіб, як жива медуза. Або казково яскравий овоч. Зрештою, ми називаємо Анк-Морпорк Великим Вахуні...

І коли з’являються великі повільні живі створіння, з’являються і маленькі швидкі створіння, які ними харчуються.

Кошіль Бук відчував, як палають нервові клітини. З’єднання утворилися. Думки ринули в нові русла. Чи він коли-небудь думав як слід за життя? Він сумнівався. Він був лиш купою складних реакцій, вчеплених до безлічі нервових закінчень, і все — від лінивого човпіння щодо наступного прийому їжі до безладних відвабних спогадів — вклинювалося між ним і справжньою думкою.

Воно виростає всередині міста, де тепло й безпечно. А потім проривається назовні міста і вибудовує... щось, несправжнє місто, фальшиве місто... яке витягує людей — життя — із хазяїна...

І слово, яке ми добираємо, — хижак.

* * *

Декан втупився в свою патерицю з недовірою. Він струснув її й націлив знову.

Цього разу був звук, який можна записати як пфют. Він глянув угору. Закручене цунамі візків висотою аж до дахів балансувало, щоб на них не впасти.

— Хай йому... грець, — сказав він і обхопив руками голову.

Хтось вчепився ззаду в його мантію і відтягнув його, коли візки почали сипатися донизу.

— Давай, — сказав Ридикуль, — якщо ми побіжимо, то зможемо їх випередити.

— В мене скінчилася

1 ... 48 49 50 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Жнець, Террі Пратчетт"