Читати книгу - "Кортик"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Як справи? — спитав його Мишко.
— Посуваються помаленьку. Вчора на четвертий розряд здав.
— Скільки ти тепер одержуватимеш?
— Карбованців дев'яносто, — недбало відповів Коровін, витягаючи з кишені годинник завбільшки з добрий будильник. Він приклав його до вуха і сказав: — Ніяк до майстра не зберусь. Почистити треба.
— Покажи! — Генка взяв у руки годинник і теж приклав до вуха. — Хід на ять.
— Нічого хід, — сказав Коровін, — п'ятнадцять каменів. — Він заховав годинник у кишеню куртки і сказав — Осередок у нас організували, комсомолу. Я вже заяву подав.
Дев'яносто карбованців на місяць і годинник хлопці через силу, але витримали, а це вже було над їхні сили. Вони ще піонери, тільки мріють про комсомол, а Коровін уже заяву подав.
— Нас також скоро в комсомол передають, — сказав Мишко, — прямо з загону. — При цьому він скоса подивився на Генку і Славика.
Вони повалено мовчали, ніби Мишко дійсно сказав правду.
— Знаєте, кого до нас в колонію прислали? — спитав Коровін.
— Кого?
— Борку-жилу.
— Ну?
— Ага. За піхви його батько ледь не вбив. Тоді він і втік. Тепер у нас.
— Ну, і як він?
— Нічого, виправляється.
Знову тричі задзвонив дзвоник. Агріппіна Тихонівна пішла відчиняти двері. Генка стояв посеред кімнати, зніяковілий і мовчазний. Відчинилися двері. В кімнату ввійшла Зіна Круглова… Он воно що! Мишко і Славик багатозначно переглянулись. Генка стояв, не рухаючись з місця, потім, простягнувши руку до столу, пролепетав:
— Прошу…
Зіна пирснула, всі розсміялися. Тоді Генка посмілішав, став в урочисту позу і оголосив:
— Дорогі гості, приймаю поздоровлення і подарунки! Прошу не товпитися і додержуватися черги.
Зіна сміялася невгаваючи. Така вже вона сміхотлива!
Вона подарувала Генці клоуна, схожого своїм патлатим волоссям на іменинника.
— Чудесно! — сказав Генка. — Дівчата, як і завжди, відзначаються акуратністю. Чим же порадують мене хлопці?
— Ах, дійсно, — спохватився Мишко, — мало не забув!
Він відкрив свою сумку і витягнув звідти пакет. Він з таким серйозним виглядом розгортав його, що всі мовчали й напружено слідкували за його руками. Мишко розгортав пакет повільно, не поспішаючи, і схвильоване мовчання присутніх, здавалося, не доходило до нього.
Коли залишився один, останній аркуш і вже ясно вималювалися контури якогось довгого предмета, Мишко зупинився і оглянув усіх. Генка подався вперед від нетерпіння. Мишко розгорнув аркуш… і в його руках блиснуло стальне лезо конька… «Норвежка»!..
Генка обережно взяв у руки коньок. Спочатку він мовчки оглядав його, потім почав обмацувати, провів нігтем по лезу, приклав до вуха, цокнув його нігтем і нарешті промовив:
— Здорово… а де ж другий?
Мишко розвів руками:
— Тільки один… другого не дістав.
У Генки витягнулося обличчя.
— Нічого, — зітхнув Мишко, — поїздиш поки що на одному, а там видно буде.
У Генки був такий жалюгідний вираз обличчя, що навіть Зіна й та не розсміялася. А вже як смішно було уявити собі Генку, що бігає по ковзанці на одному коньку!
Генка поклав коньок на табуретку, глибоко зітхнув і слабким голосом промовив:
— Ну що ж, прошу до столу.
— Стривай, — зупинив його Славик, — адже в мене також подарунок є. — Він засунув руку в портфель, довго там шарив і… витягнув другий коньок.
— Обдурили! — заверещав Генка, потім замовк, уважно подивився на друзів і повільно промовив: — Виходить… колекція, шахи, шкіряна куртка…
— Добре, — перебив його Мишко, — обійдемо для ясності.
Розділ 68
ПУШКІНО
Нарешті прийшла відповідь, з Петрограда.
«Здрастуйте, хлопці! Ваш лист потрапив до мене. По карточках Терентьєвих багато, але все не ті. Колишня домовласниця Васильєва, яку я спеціально відвідала, сказала, що Терентьєв з дружиною справді мешкали в неї до війни, а матуся жила десь під Москвою. Ось все, що я могла взнати. Відносно бюрократизму — обережніше. В Петрограді живе кілька тисяч Терентьєвих, і без точних даних адресу дати неможливо. З комсомольським привітом Купріянова».
— Ось, — сказав Мишко. — Учіться, як користуватися досягненнями науки і техніки.
— Яка ж тут техніка? — спитав Генка.
— Як яка? Поштовий зв'язок хіба не техніка? Ось так діють розсудливі люди, а безрозсудні летять невідомо куди…
Генка у відповідь в'їдливо сказав:
— Тебе вона також здорово підсіла з бюрократизмом. Здорово підсіла…
— Нічого не здорово, — сказав Мишко, — але не в цьому справа. В неділю поїдемо в Пушкіно і візьмемо з собою лижі.
— Для чого лижі? — здивувався Слава.
— Для конспірації.
… В найближчу неділю друзі зійшли на станції Пушкіно. В руках у кожного були лижі і палиці.
Вздовж високої дерев'яної платформи з перекошеним павільйоном тягнулися занесені снігом ларки. За ларками у всі боки розходилися широкі вулиці з чорним обрамленням палісадників. Вони замикали квадрати дачних дільниць, де протоптані в снігу доріжки вели до дерев'яних будиночків із заскленими верандами. Тільки голубі димки над димарями оживляли безлюдне селище.
— По одному боці туди, по другому — назад, — сказав Мишко. — Головне — не пропустити жодної таблички.
— Цілий рік будемо шукати, — сказав Славик. — Краще в сільраді запитати.
— Не можна, — заперечив Мишко, — селище невелике, це викличе підозру.
— Кого нам боятися! — сказав Генка. — Бабуся сама зрадіє, коли ми знайдемо скарб.
— Ти її в очі не бачив, а патякаєш, — сказав Мишко. — Поїхали.
Вони прошукали цілий день, але нікому будинок Терентьєвої не попадався.
— Так нічого не вийде, — сказав Славик, коли хлопці знову зібралися на станції, — половина будинків без табличок. Треба в сільраді запитати.
— Я ж тобі вже раз сказав, що не можна! — розсердився Мишко. — Забули, що Свиридов говорив? Справа дуже тонка. В наступну неділю знову приїдемо і будемо шукати.
Хлопці зняли лижі. Коли вони підійшли до каси, їх гукнули: «Здрастуйте, хлопці!» Вони обернулися і побачили Оленку й Ігоря Буш, акробатів.
Оленка привітно посміхнулася. Її біляві локони падали з-під хутряної шапочки на комір пальта. Ігор, як завжди, дивився серйозно і, потискуючи хлопцям руки, пробасив:
— Скільки літ, скільки зим!
— На лижах каталися? — спитала Оленка. — Чому до нас не заїхали?
— А ми не знали, що ви тут живете, — сказав Мишко.
— Так, ми тут живемо, у нас свій будинок. Ходімо до нас.
— Пізно, — сказав Мишко, — ми приїдемо в наступну неділю.
— Обов'язково приїдемо, — підтвердив Генка і таємниче додав: — У нас тут справа є.
— Яка справа? — спитала Оленка.
— Так, дурниці… — Мишко люто, подивився на Генку.
— Ні, скажіть, — наполягала Оленка.
— Я тітку свою розшукую, — сказав раптом Генка. Оленка здивувалася:
— Але ж вона в Москві, твоя тітка?
— То одна тітка, а це друга. Хіба мені заборонено мати двох тіток?
— І ви її
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кортик», після закриття браузера.