Читати книгу - "Мертва кров"

точнісінько тканину, яка висіла за вікном у Шеншиних тієї пам’ятної ночі. Це був халат, і Єлизавета відразу все зрозуміла: той, хто стояв зараз на пероні, був і за вікном Шеншиних тоді, коли вона вбивала служницю і дружину генерала Шеншина. Ні, вона не могла помилитися. Безсумнівно, це той самий східний малюнок і ті ж китиці. Навряд чи ще в когось є такий екзотичний халат. Отже, цей чоловік бачив її і запам’ятав…

Єлизавета скинула з себе одяг і дістала з сумки рейтузи, коротку кофтину та чобітки. Переодяглася і вийшла у тамбур. Вже тут крізь вікно вона уважно роздивилася чоловіка у халаті. Коли вона побачила, що йому стало холодно і він рушив до вагона, то легко зістрибнула зі сходинок поїзда, пролізла попід вагоном на другий бік і вже звідтіля простежила, куди він зайшов і у якому купе засвітилося вікно. Потім Єлизавета повернулася, щоб піти до вагона, але побачила селянина, який тяг за собою мішка і по-дурному посміхався до неї.

— Що ви, панянко, тут робите? Невже не холодно?

— А що у вас у мішку? — запитанням на запитання відповіла Єлизавета.

Селянин чомусь налякано озирнувся і знову тихо запитав:

— А чому цей поїзд стоїть? Чи не шукають когось?

— Так, шукають втеклого каторжника, але наш вагон вже перевірили.

Селянин, побачивши солдатів, які йшли по перону вздовж поїзда, з благанням у голосі звернувся до Єлизавети:

— Не кричіть, панянко, не кричіть! — А потім дістав з кишені наган і притулив до її живота. — Не рухайтеся! Я зараз повернуся і піду, а ви мовчіть!

Єлизавета тихо прошепотіла:

— Я не кричатиму, не бійтеся.

Селянин, ніби виправдовуючись, сказав:

— Я не вбивця, не злодій…

— Що — політичний?

— Та ні, контрабандист! Ти не бійся, панянко! Я зараз піду!

Єлизавета несподівано нахилилася і щось почала злякано шукати у снігу.

— Що ти там робиш?

— Та ось перстенця загубила, золотого.

— Пусти, я пошукаю. Я звик до темряви, — і контрабандист, забувши про все, нахилився до рейок. Єлизавета схопила його ззаду за волосся і коліном притиснула до колії. Розгубившись, чоловік спробував повернути голову, але гострі зуби Єлизавети вже впилися у його горло. Потім, вже мертвого, вона без особливих труднощів підняла його і кинула на рейки. Перший поїзд, який сьогодні проїде по цій колії, розчавить цього йолопа, — подумала, криво посміхаючись, Єлизавета і заховала до кишені наган вбитого контрабандиста. Потім вона знову пролізла попід вагоном і швидко піднялася у вагон.

Нарешті сніг розчистили і поїзд рушив. Єлизавета уважно спостерігала за коридором, стоячи у тамбурі: щойно там з’явився чоловік у екзотичному халаті і рушив до туалету. Побачивши його, опириця зникла у тамбурі. А чоловік, ніби відчуваючи небезпеку, уважно озирнувся і лише після цього відчинив двері. Вже миючи руки, він помітив, як щось ворушиться за склом, і підійшов до вікна. Там і справді щось було. Він нахилився ближче і раптом подвійне вікно з дзенькотом розлетілося. Рука з вулиці з нелюдською силою вчепилася у його шию. Хруснули кістки хребта, і голова Бестужева відкинулася назад, на спину, головою донизу. Єлизавета хотіла витягнути труп крізь вікно, але було вузько і він не пройшов.

…Кримський-Корсаров прокинувся від якогось жахливого сну.

«Господи, чи не кричав я знову уві сні? Чи не будив Бестужева?» — була його перша думка, але супутника по купе чомусь не було у ліжку. І цієї ж миті Кримський-Корсаров почув дзвоник і голос:

— Панове, панове, за годину будемо у Петербурзі!

Відразу забувши про свого супутника, Кримський-Корсаров почав одягатися і хвилин за п’ятнадцять вийшов у коридор. Було ще досить темно. Біля вікон стояло кілька чоловіків, і Кримський-Корсаров, привітавшись з ними здаля, рушив до туалету, щоб вмитися, але двері були зачинені. Він пішов до другого туалету, але там вже зібралося багато людей, тоді Кримський-Корсаров повернувся до купе, аби перечекати. Він чув, як здивований провідник грюкає у зачинені двері туалету, але відповіді не було.

А поїзд тим часом вже під’їхав до Петербурга. Пасажири вийшли на перон. Хотів вийти і Кримський-Корсаров, але не зміг: речі Бестужева були ще тут, а його самого все не було і не було. «Хм, я розумію, що у нього якісь свої професійні таємниці, але ж треба пам’ятати і про інших», — подумав ображений Кримський-Корсаров, дивлячись з вікна на платформу.

З поїзда вийшов Борис Буревий і, помітивши Кримського-Корсарова, гукнув:

— Максиміліане Олександровичу, ми вже у столиці, поїзд далі не поїде!

— Я не можу піти. У мене тут — речі Бестужева і його одяг, а сам він кудись зник. Мушу його дочекатися…

Їхню розмову перервав крик провідника в коридорі. Кримський-Корсаров побіг туди і крізь відчинені двері туалету побачив спочатку свій розкішний східний халат, подарований вчора Бестужеву, а потім його закривавлене безголове тіло, яке застрягло у розбитому вікні. Кримський-Корсаров підійшов до вікна і втомлено закрив очі. Коли він їх відкрив знову, то побачив на пероні жінку зі свого сну, ту, що вбила дружину і служницю генерала Шеншина.

Її поява була настільки несподіваною, що Кримський-Корсаров на якусь мить розгубився, а коли отямився, то гукнув Буревого, який вже розмовляв з поліцейським. Той підбіг до нього.

— Ви бачили жінку, яка щойно тут пройшла? З таким блідим обличчям?

Буревий уважно подивився довкола. На ще темному пероні, окрім поліцейських, що вже оточили вагон, нікого не було.

— Вона щойно пройшла. Я її бачив! Бачив!

Але Буревий лише руками розвів…

II

Крістіна захворіла в дорозі на дифтерит і вже у селі померла. Ця звістка прийшла через два дні після її від’їзду. Поховали Крістіну без Венчеслава, якому лікарі заборонили їхати на похорон, оскільки стан його здоров’я значно погіршився.

На похорон з’їхалося багато людей — родичів, знайомих, друзів, постійних відвідувачів їхніх нічних дискусій. Вероніка плакала, але разом з тим відчувала полегшення від того, що її постійне і давнє суперництво з матір’ю закінчилося так несподівано швидко. Венчеслав також зітхнув вільніше, адже Крістіна не знала про його минуле і лише тепер він міг привезти власного сина з-під Москви і досхочу поспілкуватися з ним. Син — це, мабуть, було єдине, за що Венчеслав дякував долі, та ще скарби Вельфів, які надійно зберігалися в замку Венчеслава і повинні були залишитися у спадок синові. Венчеслав вже залишив заповіт, який зберігається у нотаріуса.

…Тоді, після тієї фатальної дуелі, до Венчеслава приїхав його колега, білий маг Герман Шин. Він пообіцяв виховувати його сина як власну дитину, оскільки вже наперед подивився його долю. І справді, після