Читати книгу - "Мертва кров"

— А ви знаєте, Богдане Івановичу, що Кримський-Корсаров бачив не лише цю опирицю, а й опиря. Але це — річ делікатна і мені би не хотілося потрапити в незручну ситуацію, розповівши вам те, що я знаю.

— Сергію Олексійовичу, я думаю, нам давно вже не треба переконувати один одного у тому, що все, про що ми тут говоримо, залишиться поміж нами.

— Гаразд. Я зрозумів. Кримський-Корсаров бачив у своєму сомнамбулічному сні, як Венчеслав Боголюбський висмоктував кров з якоїсь молодої жінки і в цьому йому допомагала дружина.

— Та-ак! А ви самі у це вірите?

— Я маю для цього дві причини.

— Сподіваюся, вони достатньо переконливі?

— Не знаю, як для вас, а для мене цього цілком достатньо. Нагадаю, Кримський-Корсаров був тоді у будинку Боголюбських і побачив там «уві сні» одного нашого колегу в досить пікантній ситуації з молодим гусаром. Це було у тому ж «сні», в якому він побачив Венчеслава, який смокче кров з жінки. Кримський-Корсаров назвав і партнера цього письменника. Буревий без особливих труднощів впізнав у ньому одного молодого гусара. Це видається досить достовірним, адже, як з’ясувалося, Кримський-Корсаров навіть не здогадувався про потаємні еротичні пристрасті нашого колеги.

Аблаутов зацікавлено слухав.

— Це вже цікаво. А який ваш другий аргумент?

— Про другий я міг би промовчати, адже для людини вашого фаху те, що я скажу зараз, не може мати сили доказу. Річ в тому, що під час спіритичного сеансу душа однієї близької мені жінки повідомила, що вона стала жертвою опиря і що ним був Венчеслав Боголюбський.

— І, звичайно ж, інформація, яку ви отримали під час спіритичного сеансу, передувала інформації Кримського-Корсарова?

— Так, саме так.

— Сергію Олексійовичу, я збираюся завтра їхати до Петербурга. Чи не могли б ви відкласти всі ваші московські справи і днів на десять також поїхати до Петербурга.

— А, знаєте, ми з Інною Іванівною також їдемо до столиці.

— Ви візьмете мебльовані кімнати?

— Ні, у Інни є у Петербурзі невеличка квартира, але нас запрошено у гості.

— І в кого ж ви гостюватимете?

— Ми вже отримали запрошення від Венчеслава Боголюбського.

Розділ шостий[1]

I

Поїзд «Москва — Петербург» запізнювався майже на дві години. Колії були засипані снігом, і тепер їх розчищали. Хорунжий Рєпін цьому дуже зрадів, адже у нього в машині спала Єлизавета, а він напередодні роздумував над тим, як її, сплячу, непомітно завести до вагона першого класу і посадити там у двомісне купе. «Я ж їй казав, — думав Рєпін, — що не треба цього робити. Можна ж було поїхати машиною, але вона не погодилася…»

— Рєпін! — хорунжий озирнувся на ніжний дівочий голос. Це була Єлизавета, яка щойно прокинулася.

— Поїзд запізнюється.

— Це дуже добре, тобі не доведеться заносити мене до поїзда.

— Але ж і до Петербурга поїзд приїде на дві години пізніше…

Рєпін і Єлизавета зайшли до свого купе, і хорунжий полегшено зітхнув. Поїзд нарешті рушив і почав набирати швидкість. Сутеніло. Рєпін вийшов у коридор викурити сигару і несподівано побачив серед пасажирів Буревого і Кримського-Корсарова. Була тут також і Холодова зі служницею. Ідучи назустріч Буревому, крізь відчинені двері Рєпін побачив подружжя Орлових і привітався з ними, а потім підійшов до Буревого і Кримського-Корсарова.

— Я знову її бачив, — почув він схвильований голос Кримського-Корсарова, — з вікна ресторану.

— Як же ви могли роздивитися її крізь таку хуртовину? — допитувався Буревий.

— Ні, обличчя я не бачив, але у мене було відчуття, що це саме вона, навіть не відчуття, а якийсь внутрішній голос.

— Максиміліане Олександровичу, розкажіть про все це Аблаутову. Він у сусідньому вагоні.

— Я пішов би, але не хочеться одному йти.

— То візьміть з собою Орлова.

— Не хочу. Він сидить у купе з Інною Іванівною, а вона щось не в гуморі.

Цієї миті до вагона зайшов Аблаутов з повновидим бородатим чоловіком, так само рудим, як і Кримський-Корсаров, і чимось на нього дуже схожим. Буревий засміявся:

— Богдане Івановичу, а ми якраз про вас щойно говорили.

— І чому ж ви мене згадали?

— Та ось Максиміліан Олександрович доводить нам, що бачив ту саму жінку тут, на вокзалі.

— Точніше, не побачив, а відчув її присутність. Розумієте, ця жінка йшла попереду мене і я не бачив її обличчя, але чомусь зразу відчув, що це — вона.

Аблаутов слухав його серйозно і зосереджено.

— Максиміліане Олександровичу, як вона була одягнена?

— Чи то пальто, чи то шуба.

— Яка?

— Цього я не можу сказати точно. Була хуртовина, і я не помітив.

— А що було в неї на голові?

— Не пам’ятаю, — Кримський-Корсаров вже нервував. — Я ж кажу, що стояв біля запітнілого вікна ресторану і раптом відчуваю: вона пройшла попід вікнами вагону….

— Максиміліане Олександровичу, я вам вірю. Більше того, я навіть не сумніваюся, що це було саме так. А отже, нам треба бути обережними. Я вас дуже прошу перейти в одне купе з моїм колегою, слідчим Ігорем Олеговичем, людиною неймовірної фізичної сили. З ним будете почувати себе надійніше, а я перейду до вашого купе. Влаштовує?

— Так, дуже, — в голосі Кримського-Корсарова відчулося полегшення.

— Тоді Ігор Олегович Бестужев до ваших послуг, — і рудобородий чоловік простяг Кримському-Корсарову свою велику і сильну руку.

Вже ідучи до купе, Кримський-Корсаров уважно подивився на Рєпіна з сигарою:

— А я вас десь бачив. Десь бачив… Але, на жаль, ніяк не можу згадати…

Рєпін був приємно подивований тим, що його запам’ятав відомий поет, який живе у Парижі і якого йому довелося побачити, та й то здаля, лише одного разу у Великому театрі.

Рєпін пошкодував, що його вірші ще не видані окремою книгою, а то б він міг подарувати її зараз Кримському-Корсарову. Може, він рецензію надрукував би у паризькому журналі на його вірші. Треба буде поговорити про це з Орловим.

Кримський-Корсаров з Бестужевим пішли, а Рєпін, побачивши, що Аблаутов чимось дуже стурбований і йому явно не до балачок, також пішов до себе в купе. Всі вже лягали спати…

Несподівано поїзд зупинився, але ніхто на це не звернув особливої уваги. З’ясувалося, що знову замело снігом колії. Дехто з пасажирів вийшов з поїзда, аби подивитися, що там сталося. Вийшли й Бестужев з Кримським-Корсаровим поговорити з начальником станції, який саме вийшов на перон. А Єлизавета, яка до цього тихо сиділа в кутку і мовчки дивилася на Рєпіна, визирнула у вікно і завмерла. Вона побачила на якомусь рудобородому чоловіку таку