Читати книгу - "Темні таємниці"

– І?

– Мені заборонили вказувати таку причину смерті. Дівчину родичі знайшли і забрали десь місяць тому. Хлопець третій тиждень лежить у нашому морзі. Тримаю на свій страх і ризик, особа не встановлена. А просто закопати… То вже занадто, чесне слово.

– Дівчина – хто?

– Десь у мене записано. Зараз не це важливо.

– Чому?

– Ви ж не її шукаєте, а свою доньку.

– Логічно, – Ольга змушена була погодитись. – Може, дико й цинічно прозвучить, та до незнайомої мені вбитої дівчини зараз не маю жодного інтересу. Де і коли бачили Яну?

– Приблизно тиждень тому. Запам’ятав, бо вона у вас яскрава.

– Не треба компліментів. Де?

– У нас місто маленьке…

– Де!!! – їй дедалі важче було тримати себе в руках.

– Я зустрічав з маршрутки посилку з Луцька. Товкся на автостанції. Якась дівчина питала, чим доїхати до Піщаного. Люди пояснювали: туди нічого не ходить, і взагалі їй туди не треба. Грішним ділом я теж долучився. Потім підійшов один такий Павло, місцевий таксист, приватний. Тут багато приватних, у кого машина – той таксує…

– Ну?

– Сказав – довезе, якщо треба. Дівчина сіла до нього й поїхала.

– Так, – Ольга зібралася з думками. – Чекайте. То була точно Яна?

– Точно. Для чого мені зараз брехати?

– Вона була сама?

– Сама. Здається, виглядала чи стурбованою, чи навіть наляканою трохи.

Збігається в часі, подумала Ольга. Навіть якщо коротун трохи поплутав дні, усе одно – Яна була на автостанції вже після того, як їх із Євгеном бачили в Піщаному. Знову трохи закусивши губу, Ольга зробила подумки нехитру математичну вправу. Якщо все так, як каже Штефан, отже, між їх появою в Піщаному й моментом, коли Яна шукала можливість туди повернутися, є чимала темна прогалина.

Щось погане трапилося саме в той проміжок часу, який Ольга досі не спромоглася відтворити.

– Чому збрехали?

– Боявся.

– Кого?

– Кажу ж, Ярмолюка. Хтозна, що б почалося, аби сказав вам усе позавчора. Людина з Києва, активна, наполеглива. Напевне має якісь зв’язки. Як знатиме, що сліди доньки загубилися тут, у Шацьку, а її друга десь поруч убили – здійме бучу. Одне потягне за собою інше, принцип доміно спрацює. Начальнику поліції, ще й при його нечистих справах, того не треба. Хто винен? Штефан Попеляк, патологоанатом. Знайшли б і мій труп на проклятій дорозі…

– Схоже, ви вірите в страшні казки.

– Я, шановна Ольго, вірю своїм очам. А вони, – Штефан торкнувся їх розчепіреними пальцями, – бачили ті трупи.

Вона нарешті перевела подих.

– Уже не боїтеся.

– Хай тепер Ярмолюк боїться.

– Гаразд, – вона підвелася. – Гайда, покажете мені того таксиста.

– А отут, з вашого дозволу, вже самі, – коротун теж підвівся. – Бог знає, як там у вас піде. Місто, кажу ж, маленьке. У разі чого я знову буду винен. Не начальнику поліції, так ще комусь.

– Не думала, що люди вашої професії такі страхополохи. З трупами маєте справу.

– І що?

– Не кожен може. Страшно.

– Забобони, – відмахнувся Штефан. – Мрець вам уже нічого не зробить. То все страшилки про зомбі. Боятися, шановна Ольго, треба живих.

Він махнув на прощання, посунув до дверей.

– Чекайте!

– Що? – коротун повернувся.

– Павло – і все? Як я його знайду?

– Автостанція. Тут ногами недалеко.

– У нього табличка на шиї з іменем?

– «Гольф» у нього. Старий, сріблястий, брудний.

3

Ольга вагалася.

З одного боку, новина змушувала негайно діяти, кóпала нижче спини. Усе ж таки дії Чотаря дали її справі зовсім несподіваний поштовх. Лишайся начальник поліції на волі, хтозна, чи наважився б наляканий Штефан прийти сьогодні чи взагалі колись. Вона б далі намагалася пробити лобом стіну, із кожним днем втрачаючи будь-яку надію на успіх. Але був інший бік: допомога Чотаря саме зараз не зайва. Проте його нема, чекати ж до вечора Ольга вже не мала сил.

Вирішивши дати собі на роздуми одну цигарку, вона звично примостилася біля вікна й закурила.

Поки розвиток подій більше схиляв до того, аби діяти самостійно. Дзвінок Бориса Заплави багато на що кинув світло, довівши опосередковано слушність Вадимових припущень. Ольга вже не сумнівалася, що Женя за своєю дивною природою став жертвою шахраїв, і це в кращому випадку. Йому легко вдалося підбити на авантюру Яну. Обоє дісталися до Піщаного, як – поки не має значення. Там або в околицях зіштовхнулися з чимось таким, що розлучило їх. Євген знайшов смерть, а Яна, напевне не знаючи цього, кинулася шукати його. Чому не подзвонила, не поставила до відома хоча б матір – чергова загадка. Але раптом Ользі стрельнуло: донька могла не телефонувати, а відразу піти до поліції. Там потрапила на гачок Ярмолюка чи когось із його посіпак. Так, до зникнення доньки він не має прямого стосунку. Проте в його манері відфутболити нав’язливе дівчисько. Після чого Яні не лишалося іншого виходу, крім як покластися на власні сили й повернутися в Піщане самотужки.

Таким чином, дві новини, почуті сьогодні, додали нових фрагментів до цілісної картини.

Ольга ще раз перевірила свою сторінку в Фейсбук. На жоден запит дружби не відгукнулися. Той, хто ховався під іменем Харон Друг, до закритої групи її не додав. Нехай, із цим ще буде час розібратися.

Вона докурила до фільтра, пульнула бичок за вікно.

Чекати – дурно вбивати час.

Для годиться Ольга набрала Чотаря.

Абонент не міг прийняти дзвінок.

Це остаточно визначило план наступних дій.

Вона швидко перевдягнулася, як для виходу в ліс, бо в одязі мілітарного стилю почувалася до певної міри сильнішою.

Цупке захисне хакі додавало впевненості. Вирішила не фарбуватися, аби відповідати образу такої собі Диво-Жінки4. Хтозна, раптом такий вигляд допоможе швидше знайти спільну мову з провінційним таксистом.

З собою вона взяла лише телефон і, про всяк випадок, усю готівку. Картки разом із паспортом заховала далеко в сумку та лишила в номері. Замкнувши двері, ключ здала на рецепції, хоч місцеві правила того не вимагали.

Шукаючи автостанцію, укотре переконалася – у цих краях клімат особливий, не такий, як усюди. Уже третій день не відчувала задухи, навіть убрана зовсім не по-літньому. Не жарко, але й не холодно. Погода поки була для неї комфортною, а такі відчуття покращували загальний стан та неабияк піднімали настрій.

Автостанцією тут називали майданчик, на якому зупинялися маршрутки. Довкола Ольга помітила чимало приватних автівок, які таксували, хай не мали